«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Коли це було? — спитала Наталя.
— На початку червня. З неділі на понеділок.
— А яка косинка була у вашої дружини? — спитав Лежнєв.
— Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.
— Перша неділя в липні була другого числа, — зазираючи в календар сказала Наталя. — Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?
— Не знаю, — насупився Щербак. — Я машиніст — викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.
— Багато грошей було?
— Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.
— Мабуть, п’ятсот карбованців.
— Певно, що так. Може, ви думаєте, що Аня якісь махінації робила? Помиляєтесь. Вона дуже чесна була. На другий день, як зараз пам’ятаю, я костюмчик синові напитав. Прибіг додому, Аня саме на перерву прийшла, кажу: таке діло, п’ятнадцять карбованців треба. А було це перед зарплатою. Вона мені трояка показує — оце і все, що лишилося. Кажу їй: дай з місцевкомівських, в кінці дня одержу зарплату, покладемо. А вона пояснює, що тих грошей уже немає.
— Коли це було? — спитала Наталя. — Коли ви гроші в неї бачили?
— За день до авансу. А нам його кожного дев’ятнадцятого числа виплачують. Виходить, це було вісімнадцятого.
— І останнє запитання, Іване Гавриловичу, — сказав Лежнєв. — Точніше, якщо рахувати по порядку, воно перше — це те, яке поставила перед вами Наталя Сергіївна і на яке ви, здається, не відповіли…
Щербак знову потер лоба і, якось скоса подивившись на Наталю, сказав:
— Місяць тому подзвонила мені в депо дівчина. Назвалася Зіною. Сказала, що їй треба побалакати зі мною. Домовились зустрітись у сквері біля кінотеатру «Комсомолець». Це недалеко від деповського гуртожитку, де я тепер живу. Зустрілись увечері — раніше вона не могла. Виявляється, це сестра дільничного. Розридалася, сказала, що на слідстві з’ясувалося, нібито брат її не випадково до мене в дім попав, що він з моєю жінкою… Через це, мовляв, старенькій матері дільничного пенсії не дають. Мене мов хто обухом по голові вдарив. Одна річ — мої підозри, і зовсім інша — факти, про які всі говорять.
— А навіщо вона розповіла вам про це? — спитав Лежнєв.
— Просила допомогти матері виклопотати пенсію. Запевняла, що історію з її братом і Анею слідчий вигадала, щоб з кимось із міліцейського начальства рахунки звести, ось, мовляв, дивіться, які у вас працівнички.
— В чому конкретно ви мали допомогти? — стискуючи Наталі руку, спитав Лежнєв.
— Вона умовляла написати скаргу прокуророві, оскільки йшлося про мою зганьблену честь. Ця дівчина радилась з адвокатом, і він сказав, що пенсію її матері дадуть тільки після того, як слідство зніме підозру з її брата.
— Дурниці! — не витримала Наталя. — Пенсію матері дільничного призначили одразу. Та й сестри у Гургаля нема. Це якась провокація.
— Розберемося, — мовив Лежнєв таким тоном, що Наталя одразу замовкла.
А коли Щербак пішов, він сердито сказав:
— З вами, бачу, наввипередки добре бігати, Наталю Сергіївно, а не допит вести..
Проте в глибині душі Лежнєв розумів Наталю: за останній місяць їй добряче потіпали нерви. А тут іще новина: «Слідчий з міліцією рахунки зводить». Що це — провокація? Схоже. В даному разі Іван Щербак був тільки зброєю в руках провокаторів. Але зброя ця не вистрелила — скарги він не написав. Тільки замкнувся в собі, замкнувся на допитах. Можливо, на це й розраховували? Ні, мабуть, не тільки на це. Хтось уперто намагався скомпрометувати слідство. І, треба визнати, цей хтось діяв уміло. Заява в обком; телефонні дзвінки; стаття в газеті; скарга Івана Щербака; відповідно спрямовані розмови навколо справа про пожежу на Залісній вулиці… Усе це схоже на кільця одного ланцюга, досить міцного, щоб зв’язати руки й досвідченішому слідчому, ніж Супрун. Але чому на компрометацію молодого слідчого витрачено стільки сил? Десь вона, сама того не підозрюючи, зачепила нитку, яка тягнеться до злочинця, котрий з невідомих причин не зміг покинути місто, замести сліди. «Де ж ця нитка? — думав Лежнєв. — А може, все-таки Нетреба? Ні, Нетребу поки що чіпати не можна. Діяти слід дуже обережно…»