«Привид» не може втекти

Наталі здавалося, що він чимось роздратований, і вона спитала його про це. Іван Гаврилович не відповів. Наталя повторила запитання. Він спідлоба глянув на неї.

— Чого ви од мене хочете? — сказав не вельми дружелюбно і, відвівши очі вбік, уже зовсім грубо додав: — Видно, робити вам нічого: другий місяць душу мотаєте, то одне, то друге. Хай уже я, зі мною можна не панькатись. Хоча б мертвій дали спокій.

Наталя спочатку здивувалася — що це сьогодні з ним, — але потім і собі насупила брови. Коли Щербак замовк, зажадала:

— Що ж, розповідайте, Іване Гавриловичу. Я слухаю.

— Нема чого мені розповідати, — вигукнув Щербак. — Тільки майте на увазі, ганьбити покійницю не дозволю.

— Хто ж її ганьбить? — дивуючись своєму спокою, спитала Наталя.

— Ви.

— Чим же я зганьбила ім’я вашої покійної дружини?

— Хоча б тим, що про її поведінку скрізь і у всіх розпитуєте!

— Ще чим?

— Досить і цього, щоб люди язики розпустили, — трохи спокійніше мовив Щербак.

— Ні, ви не тільки це мали на увазі, — напосідала Наталя, відчуваючи, що за роздратуванням Щербака щось криється.

— Що мав, те й сказав.

— Неправда.

— А ви мене брехуном не робіть.

— А ви не будьте ним, — зірвалася Наталя. — Почали, то доказуйте. — І замовкла, бо до кабінету зайшов Лежнєв. Він не похитав докірливо головою, не кинув осуджуючого погляду, але по якомусь невловному руху його брів Наталя зрозуміла, що він чув її крик.

— Іване Гавриловичу, ми не хотіли вам раніше казати, але зараз змушені сказати: ваша дружина не просто загинула під час пожежі, її вбили. Це нам уже точно відомо. Невідомо тільки, хто це зробив.

Щербак очманіло глянув на Лежнєва, потім на Наталю.

— Як — убили?..

— Мабуть, спершу оглушили, потім підпалили будинок.

— А дільничний?

— Він пробував перешкодити злочинцеві.

— А мені казали, що ви вважаєте, ніби дільничний з Анею…

— Хто казав? — не витримала Наталя.

Цього разу Лежнєв сердито подивився на неї. Проте звернувся знову до Щербака:

— Ми з Наталією Сергіївною зобов’язані знайти убивцю. Це не так просто — злочинець не звичайний, та й пов’язано все це із справами давніми. Але ви можете допомогти нам.

— Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…

— Називайте мене Василем Тимофійовичем.

— Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона — вірте мені — мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!

— А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він — ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…