«Привид» не може втекти

Він замовк, міцно потер чоло.

— Скажіть, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?

— Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, — каже, — я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.

— Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?

— Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?

— Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…

Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.

Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.

— Що ж, питайте далі, — нарешті мовив.

— Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, — самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.

Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:

— Думаєте, знаю більше, ніж сказав?

— Думаю.

— Я все сказав, — підвищив голос Щербак, — усе, що вам треба знати!

— Розумію, Іване Гавриловичу, — анітрохи не здивувався Лежнєв. — Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.

— Я можу вийти, — сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.

— Заждіть, Наталю Сергіївно, — зупинив її Щербак, — не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її — смішно згадати — не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів — безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо — не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі — більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе — ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.