«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— То як же вас звати? — знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.
— Ірина… Ірина Дмитрівна, — швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.
— Ірина, — повторив Лежнєв, підводячись із стільця. — Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.
В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.
— Що з нею? — спитав Лежнєв.
Ірина відповіла не одразу.
— Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».
Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.
— Вибачте, Ірино Дмитрівно, — неголосно сказав він по-російськи. — Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?
Ірина оторопіла.
— Ви росіянин?!
— Чому ви так вирішили?
— Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, — хвилюючись сказала вона.
— Фрау Ада розмовляє не гірше.
— Фрау Ада? — гірко посміхнулась Ірина. — Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих — цей замок колись належав її батькові.
— Он як? — підвів брови Лежнєв. — І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?
— Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…
— Може, гроші?
Ірина невпевнено похитала головою.
— Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, — сказала вона. — Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.
— Скільки треба грошей?
— Багато. П’ятсот марок… Може й більше.
Лежнєв дістав гаманець.
— Візьміть. Тут вісімсот.
— Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.
— Не такий гарний, як ви думаєте, — всміхнувся Лежнєв.
Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.
— Ось що, Ірино Дмитрівно, — почав він. — Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?
— Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.
— Та це ще не все. Ви повинні констатувати — чи як це у вас називається, — що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?
— Хто ви? — самими губами спитала Ірина.
— Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», — суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: — Отже, послуга за послугу. Домовились?
— Домовились, — насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. — А що буде потім з тим офіцером?
— То вже не ваш клопіт.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, — у її суперечки з експертами він не втручався, — просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.
— А зумисне можна так зробити?.. — допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.
— Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, — пояснював статечний інженер-електрик. — Загориться чи не загориться при цьому ізоляція — важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.
— Ну, а як би ви вирішили таке завдання — зробити пожежу в потрібному місці? — стояла на своєму Наталя.
Експерт стенув плечима.
— Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…
— Уявіть, що це треба зробити, — наполягала Наталя.
— Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?
— Так.
— Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.
— Отже, виникне пожежа? — спитала Наталя.
— Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.