Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Кирило розповідає безладно, непослідовно, то забігає наперед, то повертається назад, то «вгвинчує» щось у свою розповідь таке, що, здавалося б, не має зв'язку з попереднім, але, може, саме тому його розповідь і цікаво слухати. І він зумів зацікавити своєю розповіддю Олега. А Олег — спортсмен, він літературні вправи Кирила спромігся дуже швидко перекласти на мову спорту. І він зрозумів його, зрозумів, що мені таки справді корисно бувати на стадіоні.
Я бачив, що він непомітно за мною спостерігає. Йому було цікаво, як я реагую на матч. Я… Я реагував як слід. І мої «модельні» ноги забили у ворота югославів аж три м'ячі, стільки, скільки їх і було забито у тому матчі, але мої справжні ноги… Вони, як і раніше, належали кому завгодно, тільки не мені…
Вчора у мене був Марко Ісайович, наш районний невропатолог. Він хороший лікар, він подобається мені за те, що немає в його поводженні зі мною (як, мабуть, і з іншими хворими) того псевдооптимізму — мовляв, немає на світі невиліковних хвороб, все буде гаразд! А от як і чому все буде гаразд — відповідь на ці запитання розпливчаста і не чітка. Марко Ісайович не такий, і тому я йому вірю, що все справді рано чи пізно «стане на свої ноги», тобто стану на свої ноги я. Стану і піду.
Але вчора Марко Ісайович був якимось не таким, як завжди. Він говорив зі мною неуважно, уникав мого погляду, і взагалі мені здалося, що він на мене за щось сердиться. Але за що? Тобто як це може лікар сердитись на хворого? Він не сердиться, звичайно, але мені здалось… Я не знаю, як це висловити… Виходило так, ніби я його чимось незаслужено образив. Я — хворий, він — лікар, і він повинен не сприйняти цю образу як образу, заховати її в собі, виду не подати, що він і робив… Проте десь в чомусь вона таки вийшла назовні. Може, тому, що він людина надзвичайно щира і не вміє прикидатися?
А сьогодні я вже напевне знаю, що я таки його образив. Тобто не я особисто, але все виходить від мене, і все, все, всі його неприємності через мене.
Сьогодні, коли мама була на роботі, всі мої друзі в школі і я нікого не чекав, хтось подзвонив у двері. Я підкотив на своєму кріслі до дверей і відчинив їх. Увійшла якась тітонька. Вона одразу здалась мені занадто діловою і заклопотаною і чомусь так само одразу не сподобалась мені. А чому, я й сам не міг би пояснити. Тепер уже можу, а тоді не міг би. Щось у ній було таке, таке… Ну, не те що хиже, але щось таке, що примушувало насторожуватись, замикатись в собі.
— Це, звичайно, ти — Горбаченко Максим Вікторович?
— Я. Прошу, проходьте, сідайте.
— Спасибі.
Вона зайшла до кімнати, сіла біля стола, розстебнула свій портфель і почала викладати з нього якісь папери. Притому вона, хоч сиділи ми одне проти одного, дивилася на мене так, ніби хотіла бачити мене лише в профіль. Лише в профіль і більш ніяк.
— Мама, звичайно, на роботі?
— На роботі.
— Ну, писала не мама, почерк не встояний, дитячий почерк. Ти не писав теж?
— Що? — здивувався я, передчуваючи щось нехороше.
Лист на ім'я міністра охорони здоров'я.
— Ні-і… Не писав я ніякого листа.
— Я так і думала, — живо сказала жінка.
— Що ви думали?
— Що ти будеш відпиратися. І справді, коли б ти хотів зізнатися в тому, що писав цього листа, то лист не був би анонімним…
— Я справді не писав такого листа!
— Ат, яке це має значення? Писав — не писав. Лист є! — вона дістала з купи паперів листа і потрясла ним в повітрі. Це був звичайний аркуш, вирваний з учнівського зошита і списаний великими округлими літерами.
— Лист є! — повторила жінка. — А лист — це сигнал! Ми ж повинні прислухатися до сигналів трудящих…
— Пробачте. — Я почував себе так, що, здавалося, зараз провалюся крізь підлогу разом зі своїм кріслом на колесах. — Пробачте, але я десь читав, що анонімні листи взагалі не перевіряють. Це — по-перше. А по-друге, коли б я його навіть писав, то це не сигнал трудящих, я ще ніде не працюю…
— Яке це має значення?
— Ви з міністерства?
— Яке це має значення? Не в тім суть. Я не з міністерства, але мені доручили перевірити цей лист, і я доведу цю справу до кінця.
— Пробачте, але ж немає ніякої справи…