Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Це можливо лише у нас, в нашій країні, поміж наших людей, які не знають, що таке паркани між душами, для кого «мій дім» не «моя фортеця», а «мій дім — твій дім, коли ти хочеш, коли тобі подобається жити поруч».
І щось подібне відбулося в моєму житті. Всі вони замінили мені мої ноги. Я перестав помічати свою фізичну ваду, я став жити їхнім життям. Мені стало хороше, але… Я не маю на це права. Бо той інвалід був безнадійним сліпим, і він мав право на таку виняткову увагу людей, на те, щоб вони «ділилися» а ним своїми очима. Очі у нього не могли вирости, тому всі навколо ніби давали до його послуг свої власні очі. А я?
Ноги у мене є! І всі лікарі, і професор, який консультував і найперше Марко Ісайович, всі переконані, що рано чи пізно я встану і піду. Досить якогось нервового струсу, якогось збудження, і я піду. Якого? А в тому-то й суть, що він на замовлення не робиться, і вони його не можуть передбачити, чи «запрограмувати», чи «запланувати». Але все залежить від мене — досить мені напружитись, і я встану й піду.
А тепер, завдяки всім моїм друзям, у мене начебто відпала така потреба — вони замінили мені ноги! Кожен по-своєму. Правда, наш «технократ», як називає Вадика Кирило, здавалося б, зробив найбільше. Він, за висловом того ж Кирила, надав мені «права екстериторіальності у дворі». Справді, ліфт-підйомник, виробництва «фірми Іванов — Сахненко», діє безвідмовно, і я маю змогу пересуватися на своєму кріслі не лише по двору, а навіть заїздити в книжковий магазин, що на розі. На щастя, там широкі двері, і моє крісло в'їздить всередину магазину вільно. Але не тільки Вадик подбав, щоб у мене були ноги. Без його допомоги я не виїхав би з квартири, не спустився б по тих трьох чи чотирьох східцях у коридорі на своєму кріслі — що правда, то правда. Проте всі вони якось непомітно для мене поділилися зі мною своїми ногами. Ні, трохи не те… Тут треба сказати по-іншому: всі вони потроху взяли на свої плечі тягар мого горя, і мені стало легше. Особливо Іржик. Коли б я її не бачив бодай один день, я не знаю, як мені було б погано.
Але… але… але… Чи може людина навчитися плавати, коли вона на глибині боїться пуститися надувного рятувального кола? Думаю, що ніколи вона не навчиться, скільки б не таляпала по воді ногами і однією рукою. Поки друга рука її гарячково хапатиметься за рятувальне коло, нічого не вийде. Коло, тільки коло триматиме її на поверхні. Тільки тоді, коли людина наковтається води, коли не намацає ногою дна і по-справжньому відчує, що єдиний її порятунок в тому, щоб загрібати воду руками і відштовхуватись від води ногами, тільки тоді вона попливе. Але потрібно наковтатися води, потрібно гостро відчути цю необхідність — або я попливу, або я потону. Потрібний нервовий струс, перелом у психіці, віра в свої сили, чи що?
А я зараз маю чудовий рятувальний жилет… Навіть не надувне коло, яке ненароком може випорснути з моїх рук, і тоді мені доведеться хоч-не-хоч «поплисти», тобто піти, ні, я маю жилет, що міцно пришнурований до мого тіла і надійно тримає мене на поверхні води, виключаючи найменший риск втопитися. Цей рятувальний жилет: і мама, і вони, всі мої друзі, і масажистка тьотя Галя, і лікар Марко Ісайович. Як же я навчуся плавати самостійно?
Я знаю, чому Олег Борщов так наполягав, щоб я потрапив на стадіон, на ту гру. Справа тут не тільки в тому, що він потурбувався про мою розвагу і захотів зробити мені приємне. Я певен, що йому переповів Кирило те, що розповів йому я. А я Кирилові якось розповів те, що розповів мені професор: про мої «маленькі» ноги, змодельовані у мене в мозку. Ну, про те, що я повинен навчитися володіти тими своїми «змодельованими» ногами, і вони одного чудового дня, в якусь невловиму для мене мить примусять скоритися мені мої справжні, «великі» ноги. А для цього мені потрібні відповідні емоції, я повинен подумки «йти», «бігати», «стрибати» тощо. Найлегше це робити — наслідуючи інших, уявно повторювати їхні рухи. А найкраще це робити в якомусь напруженні, збудженні, як ось на футбольному матчі чи на змаганнях легкоатлетів. Сидячи на трибунах стадіону, навіть здорові, нормальні люди, не інваліди, несвідомо повторюють рухи спортсменів.