Корабель з райдужними вітрилами

І так само Титов. Він написав книжку, потім п'єсу, потім ще кілька повістей і повернувся до людей активним і потрібним членом суспільства. Подвиг? Подвиг.

А що зробив я до того, як став калікою? Анічогісінько. Мене не мучить сумління, бо я просто не встиг нічого зробити. Тоді, коли сталося зі мною це нещастя, я ходив у шостий клас. Я нічого не робив, я просто вчився. Горький сказав, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Знайдеться, коли людина щось робить. Знайшлося місце для подвигу у Павла Корчагіна, Олексія Маресьєва, Владислава Титова, а у мене не знаходиться. Моїм подвигом було б — встати на рівні ноги і піти! Встати й піти, встати й піти… Це ж так просто — встати й піти. У мене ж є ноги, мені треба тільки примусити їх слухатись мене. І в цьому був би мій подвиг. Хоча чому подвиг? Це мій обов'язок. Обов'язок перед мамою, перед лікарями, перед масажисткою тьотею Галею, перед Марком Ісайовичем насамперед — скільки він віддає мені свого часу і своєї уваги, перед хлопцями, перед Іржиком, перед Валерієм Петровичем Сахненком, перед полковником Швецовим… Та насамперед — перед самим собою. Кирило має рацію — досить мені зібрати волю в кулак, напружитись, щось зламати в собі, щось те, що заважає мені встати і піти! Це ж так природно — встати і піти!

Кирило навіть пробував мене гіпнотизувати. Як це в нього щиро виходило і разом з тим смішно! І звичайно ж, оскільки мені було смішно, його гіпноз на мене не діяв. Як вони всі стараються, щоб полегшити моє становище, щоб я так гостро не відчував свого каліцтва! Але всі їхні зусилля — це палиця з двома кінцями. Я не можу зосередитись… Тепер я часто ловлю себе на думці, що раніше я був ближче до одужання. Чому? А тому, що мені зле було, я був самотній, відірваний від усіх. Читав, думав… Хотілося мені того чи не хотілося, але я збирав у кулак свою волю і хвилинами відчував таке піднесення, що мені починало здаватися: зараз, зараз я встану і піду! Піти було необхідно. З моїм заново придбаним вмінням ходити було багато чого зв'язано. Я так мало мав радості, а стань я знову на ноги, до мене б одразу повернулося все. А тепер все, до чого я повинен був прийти, щоб стати щасливим, само прийшло до мене. Прийшло в особі хлопців, Іржика, Валерія Петровича, полковника Швецова. Вони кожен по-своєму, кожен від себе зуміли непомітно для мене заповнити всі пустоти, засипати всякі яри, через які я не міг перебратися до людей. Всі вони замінили мені не лише ноги, вони зробили для мене щось значно більше…

Старша піонервожата трохи по-книжному говорила про Корчагіна, Маресьєва, Титова. Це я знаю і без неї, хоча досвідом цих людей, як я вже казав, навряд чи зможу скористатися. Вони були героями і залишилися ними. Вони просто перейшли з однієї героїчної якості в іншу. А куди можу перейти я?

Я на місці Ніни сказав би мені про інше. Про характер радянських людей і про наш спосіб життя. Хай це звучить трохи по-газетному, але це так…

Іван Іванович теж розповідав мені про одного інваліда — сліпого на обидва ока. Він втратив очі на війні. Очі йому вибило осколками, і ніякі лікарі не могли тут щось зробити. Повернути йому очі медицина не могла, але люди, які його оточували, сусіди, друзі, хлоп'ята з його будинку, однополчани, працівники соцзабезу, всі, всі, ну, словом, всі зуміли замінити йому очі. Вони оточили його такою увагою, таким зворушливим піклуванням, що він «бачив» усе. Він бачив все очима тих людей, які його оточували, які спілкувалися з ним і допомагали йому, і тому, що це були хороші люди і бачили все навколо в хорошому світлі не крізь туманні окуляри і не крізь рожеві, тобто так, як треба, то й він бачив все як слід. Він жив і не помічав своєї сліпоти. Хтось розповідав йому, як червоно сходило сьогодні сонце, а хтось казав, що хмарка над його головою нагадує страуса, а хтось ділився враженнями від прочитаного в журналі вірша, а ще хтось передав йому зміст побаченого кінофільму, та так докладно, що тому сліпому інвалідові починало здаватися, ніби він сам, своїми власними очима бачив той фільм…