Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
— От бачиш! — зрадів Вадька. — Значить, і там про психа! Для чого?
Ну, я так, як наша «русачка» Марія Семенівна, пояснити не можу, але в двох словах сказав, що в часи Достоєвського в царській Росії була така мораль, що щирий і великодушний вчинок людини міг розцінюватися як вчинок божевільного. І в Достоєвського так виходило, що на благородний вчинок могла зважитися людина, у якої з психікою не все гаразд було.
Словом, я не певен, чи зрозумів мене Вадик Іванов. Він ще запитав:
— А чого навчити нас може такий фільм чи така книжка?
І тут я виявився не дуже так щоб на висоті, почав щось там таке мудрити, що все робиться для того, щоб не повторювали чиїхось помилок. А потім, вже коли кіно закінчилося і Вадька пішов додому, я подумав, що тут щось трохи не так. Хіба нам потрібний досвід братів Карамазових? Хіба в нашому житті може повторитися щось подібне?
От полковник Іван Іванович Швецов нам такий випадок розповів. У сорок першому році, на початку війни, він ще був тільки старшим лейтенантом, ротою командував. А Київ він визволяв уже в званні майора. А у Варшаву і в Берлін входив на чолі цілого полку. Він вже наприкінці війни полковником став. А в сорок першому, кажу ж, ротою командував. І був у нього в роті один солдат. Немолодий вже, він добровольцем на фронт пішов, і його взагалі на фронт не хотіли брати, здоров'я кволе бути солдатом-фронтовиком не дозволяло. Але він таки наполіг, і його взяли на фронт. І виправки в нього не було солдатської, і слабосилим він був, і кожній кулі кланявся.
А загинув він героїчною смертю. Рота, якою командував Іван Іванович, оборону тримала, в окопах сиділа. І ось в один окопчик, де разом з іншими солдатами сидів той літній доброволець, раптом влітає німецька граната-лимонка. Впала на дно окопчика і крутиться-перекочується, от-от вибухне. Ну, ще там якась частка секунди — і вона вибухне, вона обов'язково вибухне, і тоді загинуть всі. Їм би, котромусь, схопити ту гранату і викинути геть за бруствер, щоб вона там розірвалася… Такі випадки не раз бували на війні. Але ці солдати чи недосвідчені ще були, необстріляні, бо війна тільки почалася, чи їх від страху спаралізувало, але ніхто з них навіть не поворухнувся, тільки дивляться на гранату. І раптом цей доброволець, цей дивак слабосилий, літній, що його й за солдата справжнього ніхто не вважав, бо часом і гвинтівку замість нього нести доводилось, сили в нього не вистачало, раптом цей дивак падає на гранату грудьми і накриває її своїм тілом… А на спині у нього ще речовий мішок був. І як тільки він на гранату впав, своїми грудьми її накрив, тут вона й вибухнула. І нікого в тому окопчику, окрім нього, не вбито, навіть не поранено, всі живими зосталися, тільки оглушило трохи.
Осколки з тієї гранати-лимонки в його тілі зосталися, а деякі його тіло наскрізь пробили і в речовому мішку застряли… А вже після бою, коли ворожу атаку відбили, перед тим як поховати того героя, що товаришів від смерті власним тілом затулив, взяли і розв'язали його мішок. А в мішку було кілька ляльок. Тих, що в лялькових театрах виступають. Серед них Петрушка, веселий, червононосий. Сміється Петрушка своїми товстими губами, рот широкий-широкий, а сам осколками весь посічений. Його хазяїна осколки наскрізь прошили і Петрушку ганчірного ті самі осколки порвали. А солдати довкола — живі зосталися. І тоді вони дізналися, що цей герой-дивак до війни працював актором лялькового театру. Таку «несерйозну» професію мав.
От і мене легковажним вважають. І батьки, і вчителі, і друзі, і всі наші близькі й знайомі.
Я іншим разом на уроці «Ванька валяю», а сам в цей час думаю, чому дорослі такі короткозорі. От вони акселерацію зовнішню, фізичну нашу помітили. І за те спасибі. Тут, правда, заслуги їхньої небагато. Коли татові штани на сина малі, коли нам черевики-шапки не в «Івасикові-Телесикові», а в дорослих магазинах купують, заледве ми п'ятий клас закінчуємо, тут вже яким роззявою будь, все одно помітиш, що відбувається з дітьми щось незрозуміле — ростуть, наче з води. Ну, придивились, помітили, що майже кожен з нас на півголови, а дехто й на голову вищий тата, і придумали це слово — «акселерація». Мовляв, голоду не знало покоління, умови життя хороші, от і ростуть. Правильно, звичайно, і голоду ми не знали, і умови життя хороші, але як на мене, то це лише половина пояснення. Чому ви, товариші дорослі, помічаєте зовнішню акселерацію, ту, що «знадвору», як каже моя бабуся, і зовсім не хочете помічати внутрішньої нашої акселерації? Чи прикидаєтесь, що не помічаєте? Навмисне так робите, щоб права дорослих людей надати нам якомога пізніше? Завидки вас беруть? Ми, мовляв, у ваші роки хирляками низькорослими були, а ви о-он які повиганялися. Між іншим, ми не лише вищі зростом і ширші в плечах, ніж ви були в нашому віці, ми, коли хочете, і розумніші вас. І ми, товариші дорослі, перед вами цим не задаємось. Тільки ви, будь ласка, помітьте нашу і внутрішню акселерацію.