Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
— Ти завжди був такий симпатичний? — спитав він.
— Ні, — заперечив Робик. — Ти ж знаєш, що ми, роботи-опікуни, по-своєму ростемо разом з вами. Але… — завагався він, — думаю, що нам краще поговорити про…
— Поки що не треба, — перебив його Алик. І зразу ж ввічливо пояснив, чого він хоче: — Сподіваюся, що такими питаннями я не завдаю тобі прикрості. Адже я вперше в житті бачу сатурнянського робота. Наші, земні, набагато гірші. Отож вибач мені, проте…
— Будь ласка, — усміхнувся Робик. — Нічого. Ти хочеш знати, який вигляд мав я раніше? Дуже просто. Коли Йон був ще зовсім маленький, я скидався на рухому іграшку: замість носа мав співучого дзьоба, замість очей — рухомі світлячки, замість рук — брязкальця.
— Мабуть, був дуже гарний! — захоплено засміявся Алик.
Робик скромно кивнув головою.
— Непоганий. Я був дуже спритний і кумедний, Йон страшенно любив мене.
— Ну, він і тепер тебе любить, — сказав Алик.
— Я став схожий на людину з того часу, коли Йон почав розрізняти людей. Відтоді ми разом “ростемо”, тільки що я… — Він не скінчив, бо ту мить транспортер, раптово гальмуючи, вніс їх до просторої круглої зали.
— Це артилерійська позиція, — сказав голос “Розвідника”.
— Доповідаємо: ми прибули, — засміявся Алик.
Він згадав ці смішні слова з якогось фільму про так звані “армії” доісторичних часів.
— Приймаю накази, — мовив голос, що явно не зрозумів Алика.
Хлопець кивнув головою.
— Будь ласка, покажи кермо, а також екран прицілу головного вогнемета, — мовив він.
— Це наказ?
— Наказ.
— Слухаю. Прошу до середнього пульта.
— Розумію, — сказав Алик.
У залі, де містилася головна позиція проти-метеорної батареї “Розвідника”, було три пульти для артилеристів.
— Це не педагогічно, — поскаржився Алик. — Раніше мені забороняли гратися ручним реактором, а тепер відразу доручили найпотужніший позитроновий вогнемет.
Робик пирснув сміхом, але зразу ж споважнів.
— Ти, здається, блазнюєш, Алику, — дорікнув він йому.
— Не здається, — зітхнув Алик, — а напевне.
— Чому?
Алик безпорадно глянув на Робика.
— Тому, мій любий Робику, що я трохи боюся. Розумієш?
— Не зовсім, — чесно признався Робик.
Алик усміхнувся і сів до середнього пульта. Перед ним зразу засяяв великий круглий екран.
— Отже, це вона, — шепнув Алик.
— Хто?
— Чорна Ріка.
— П’ятдесят хвилин, — почувся голос “Розвідника”.
Алик показав у глибині екрана на маленьку й ще туманну, але вже цілком виразну стежку метеорової Чорної Ріки. Якусь мить обидва мовчки вдивлялися в далеку, імлисту смугу.
— “Розвіднику”! — гукнув Алик.
— Слухаю.
— Прошу дати мені пробний постріл.
— Даю.
На екрані з’явилося світле кружальце ручного прицілу. Правда, звідси ще годі було досягти метеорового потоку. Проте Алик вибрав на смузі скупчення маленьких крапок. Він хотів перевірити, чи швидко він зуміє скерувати на них кружальце прицілу. І переможно усміхнувся. Досить було ледь помітного руху, навіть не всієї руки, а лише двох пальців, щоб яскраве кружальце зразу ж слухняно накрило те скупчення на смузі.
— Чудово, — сказав Робик.
Алик легенько натиснув на педаль. На екрані мигнув яскравий блиск — швидше, ніж спалах зірки, що падає на землю.
Алик хотів радісно засвистати — він згадав, нарешті, мелодію одної забутої, але дуже гарної пісеньки. Та не встиг засвистати, бо Робик зненацька весь затремтів, почув щось жахливе.
— Що сталося? — спитав Алик.
— Не знаю, — відповів Робик.
— А чого ж ти?
— Стривай, — махнув рукою Робик. Видно було, що він до чогось прислухається. Але до чого?
“Хіба людина може перевірити, до чого він прислухається?” — заздрісно подумав Алик. Адже годі порівнювати досконалість людського чуття з чуттям пересічного робота, вже не кажучи про сатурнянських феноменів. Взяти хоча б слух. Роботи чули ультразвукові хвилі, радіохвилі, телехвилі і десятки тисяч інших речей. Алик завжди казав, що роботи не помирають зі сміху з людської недолугості тільки тому, що машини з природи лагідної вдачі.
Тепер Алик тихо чекав Робикових пояснень. Чекав покірно, але нетерпляче. Зрештою, навіть за таких обставин неспокій робота був чимось незвичайним.
Та виявилось, Робик і не думав пояснювати, що його збентежило.