Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
— Чекай, — сказала собі Алька вголос. — Ще матимеш час упадати в розпач. Краще подумай, що все це означає.
Вона потерла долонею чоло й задумано прошепотіла:
— Ти просто істеричка, серденько.
Адже взагалі “Розвідник” працював як слід: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте й прозоре, як кришталь, все росло собі, як завжди. Коли б такі дивні речі сталися в інший день і в звичайних умовах, то можна було б подумати, що то якась надпрограмова розвага. Звісно, з технічного погляду це був би всесвітній скандал. Але з людського?
Однак це був не звичайний день. І події на “Розвіднику” були вже не скандалом, а нещастям.
Може, “Розвідник”, боячись за свою власну долю, перестав коритися людям? Вже здавна ходили про це і смішні жарти, і грізні, таємничі пророкування.
— Настане день, коли машини збунтуються, — розказували дотепники і дурні базіки.
“А чи не може й справді таке статися? — подумала Алька. — Якщо в розвідувальних приладах “Альфи” сталася заводська помилка, то чи немає якоїсь хиби і в “Розвідникові”, що штовхає планету на бунт проти людей?”
— Ні, це неможливо, — вголос сказала вона.
“Але ж чи напевне таки неможливо?” — міркувала дівчина.
Саме ту мить, ніби навмисне, озвався голос “Розвідника”:
— Увага, керівники! Увага, керівники! Треба негайно…
— Що треба?! — несамовито крикнула Алька, бо після слова “негайно” настала хвилинна тиша, а тоді “Розвідник” знову сказав: “Негайно… не-гай-но…”— і замовк.
Та все ж обличчя Альчине проясніло, ніби на “Розвіднику” засвітилося третє, додаткове сонце. Бо ту саму хвилю, коли Пеер марно силкувався докінчити рапорт своїм керівникам, йому принаймні пощастило досягти одного — відчинити браму стартової вежі.
Звідти до Альки кинувся Йон.
— Ох, Йоне, — прошепотіла дівчина.
— Нарешті! — зрадів хлопець. — Ти бачила їх?
— Ні.
— Я так і думав.
— Що далі? Що нам робити?
Йон узяв Альку за руку.
— Я ще й сам добре не знаю, — сказав він. — Але конче треба щось почати. У нас мало часу. Бачиш?
Крізь відчинену браму було видно екран. Майже половину його великої поверхні займала тінь Чорної Ріки, що зростала з кожною секундою.
— Що накажеш, керівнику? — діловито спитала Алька.
Йон вдячно усміхнувся їй.
— У нас лише два виходи, — швидко сказав він. — Або спробувати повернутися в космоліт, або якось дістатися до Головної Камери й дізнатися, в чім річ. Що ти радиш?
— Головну Камеру.
— Чому?
Дівчина не роздумувала й чверті секунди.
— Дуже просто, — почала Алька з надзвуковою швидкістю. — Коли ми доберемося до космольота і навіть вчасно стартуємо, то не впевнені, що “Розвідник” буде діяти за визначеною програмою, що він не згубить нас у просторі, не втече з небезпечної зони тощо.
Йон кивнув головою.
— Отже, треба дістатися до Головної Камери, — вела далі дівчина, — бо лише там…
— Лише звідти, — перебив їй Йон, — можна з’єднатися з Базою.
— Ба навіть самим направити пошкодження.
— Біжімо.
Вони помчали до Камери. Раптом Йон, що біг перший, схопив дівчину за плече.
— Глянь-но! — мовив він, показуючи на рухому стежку, ту саму, що її перед кількома хвилинами Алька обережно обминула.
— Що?
— Вона рухається не в той бік, що повинна рухатись, — сказав хлопець.
Алька лише кивнула головою.
— Тепер сюди, — мовив Йон і звернув убік від лабораторій.
Вони бігли рівною, пружною, як губка, алеєю.
— Як ти гадаєш, що все це означає? — спитала дівчина.
— Всього можна сподіватися, — відповів Йон.
Вони бігли поруч, як два бігуни: швидко, але без поспіху, з усієї сили, але рівномірно. І тільки перемовлялися короткими словами.
— Всього можна сподіватися, — знову сказав Йон.
А за мить Алька спитала:
— Чи то… “Розвідник?”
— Ні.
— Ну звичайно, — погодилась дівчина. — Адже він пробує нас застерегти. Однак…
— Що однак? — спитав Йон.
— Чи він часом не прикидається?
— А ти як думаєш? — у свою чергу спитав хлопець.
— Думаю, що ні.
Йон кивнув головою. Проте обличчя його було похмуре.
— Всього можна сподіватися, — сказав він.
— Про що ти тепер думаєш?