Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— А-а-а?.. — розгубився Єгор.
— Глаза завязали, он ничего не увидит и никого не узнает.
— А зачем он тут? Для чего вы его сюда притащили, ко мне на офис?!
— А куда еще? — здивувався тітушка.
— Ну, не знаю… Куда-нибудь…
— Один у нас, другого — здесь порешим, и в Днипро… Я так понимаю… Все как договаривались.
Єгор, ще зранку переконаний у тому, що сам зможе топити у Дніпрі майданівців, вже навіть забув свою ранкову розмову з бойовиками «Оплоту», що наїжджали в Київ «розім’ятись» на майданівцях. Ці вояки, здебільшого на пару з ментами, підстерігали їх біля метро чи супермаркетів, садовили в машину, вивозили за місто і там били, знущались, як хотіли. Фотографували це на камеру і викладали в закритих групах російських соціальних мереж, зразка «Антимайдан». Часто примушували кричати: «Слава беркуту!», «Слава Расії!» та інші дурощі.
Це неабияк веселило учасників цих груп. Вони злораділи, потішались, щасливо коментували, мовляв, скоро усіх «біндер» поставимо на коліна і примусимо жерти наше гівно. А потім виженемо їх усіх на Захід, в «Гейропу», мити дупи старим підарасам. І тільки після цього тупі хахли-салоїди будуть достойними зажити привільно в братській любові з великим російським народом[54]. Майже всі коментарі в таких групах були приблизно такого змісту.
Єгор, дивлячись на мордатого гостя, пригадав їхню ранкову розмову і розгубився, навіть внутрішньо запанікував. Говорити і бути хоробрим під наркотою — це одне, а діяти на тверезу голову — зовсім інше. Він раптом заметушився, перебираючи папери на робочому столі і сказав:
— Так, дайте мне пару минут, чтобы я закончил с делами… мелочевки полно накопилось… А сами езжайте на резервные склады, там где никого нет. Моя охрана проведет.
— А че вот с этим вот пиздюком, которого мы привезли? — не зрозумів мордань.
— Посадите там в какую-нибудь кладовку, — вдавано-байдуже махнув рукою Єгор, але аж почервонів від напруги і панічного страху, що раптово перехопив горло. — Я минут через сорок подскочу…
— Ну, ладно, — знизав рамою оплотовець і вийшов.
Охоронець, що затримався, запитально глянув на хазяїна. Той кивнув, мовляв, виконуй, що було сказано.
Як тільки й за ним зачинилися двері, Єгор безсило опустився в крісло. Звабливо блиснула марафетниця на столі. Він збуджено ковтнув слину і вже, було, рукою потягся до неї, але… Інстинкт самозбереження взяв гору. Розумів: після двох доріжок «кокоса», його понесе так, що може наробити чудес чудесних і навіть більше.
Звісно, «відірватись» на майданутому чувирлі та відлупити його до півсмерті хотілося. Але хотілося не так, як учора. Схоже, напад пройшов. І зараз він це усвідомив. Кілька минулих тижнів Єгор прожив, наче в тумані. Кудись ходив, щось робив, з кимось спілкувався… Нині ж, щойно в кабінеті з’явився мордань з «Оплоту», з очей наче спала полуда. Спрацював адреналін. І він второпав: час утікати у Відень, до сім’ї. Ось тільки питання: що робити з цим майданівцем?
Рішення підказав батько, він саме в ту мить набрав Єгора і категорично наказав:
— Від гріха подалі мотай звідсіля. Ще невідомо, чим це закінчиться, чув, синку? Овощ не зупиниться. Або будуть тягнути з тебе бабло, або можуть для того, аби нагнати страху на інших, когось і по-тихому пустити під ніж. Ти чуєш мене, синку?
— Папа, я-а-а… У меня… Дела…
— Ніяких справ і роботи. Ти їдеш у відрядження. Все. Я наказую. Амінь. Я тебе люблю, синку, чуєш? Будь чемним і слухай, що тато каже…
У Єгора жаліслива судома перехопила горло, на очі навернулись чуттєві сльози і він крізь них сказав:
— І я тебе люблю, дякую тобі…
— Ще таке: приїдеш у Відень, підеш до свого лікаря, я домовився, щоб тебе прийняли поза чергою. Полежиш два-три тижні в оздоровниці, відпочинеш. Тобі треба відпочити. Ти втомився…
— Добре, папа… Зроблю…
Коли роз’єднався зв’язок, Єгор подумав: і совість з одного боку наче чиста, бо не сам тікаю, а батько наказує… А з іншого… для чого брати на себе кров, коли у тебе грошей — мільйони?! Для цього є дебіли, які за пару сотень доларів самі зроблять всю брудну роботу. І він набрав номер охоронця.
— Закінчіть там без мене, — сказав з начальницькими інтонаціями в голосі. — Як домовлялись. Батько терміново відсилає мене у Відень… Удачі!
Невдовзі він уже мчав бориспільським шосе в бік аеропорту. За вікном миготіли голі кістяки дерев, купи сміття обабіч дороги, яке чомусь вже другий місяць не поспішали прибирати комунальні служби. Почала дратувала ця сірість, вбогість і нудьга. Вона пронизувала його єство, тиснула на горло і врізалась гострими щупальцями в мозок… Єгор озирнувся і подивився на місто, що відпливало від нього вдалину, залите вогнями, ніби атлантичний лайнер посеред безмежжя океану. Здавалось, не він їде, а місто його покинуло і мчить кудись в глибини Всесвіту, залишаючи його одного, самотнього посеред страхітливого чорного мороку невідомості.
54
Часто ці групи настільки переповнені ненавистю, зневагою до українців, із закликами до їх вбивств, що не надивуєшся, звідки узялась і для чого потрібна нам така «братня любов».