Легенди нескореної зими

— Так, дайте мне пару минут, чтобы я закончил с делами… мелочевки полно накопилось… А сами езжайте на резервные склады, там где никого нет. Моя охрана проведет.

— А че вот с этим вот пиздюком, которого мы привезли? — не зрозумів мордань.

— Посадите там в какую-нибудь кладовку, — вдавано-байдуже махнув рукою Єгор, але аж почервонів від напруги і панічного страху, що раптово перехопив горло. — Я минут через сорок подскочу…

— Ну, ладно, — знизав рамою оплотовець і вийшов.

Охоронець, що затримався, запитально глянув на хазяїна. Той кивнув, мовляв, виконуй, що було сказано.

Як тільки й за ним зачинилися двері, Єгор безсило опустився в крісло. Звабливо блиснула марафетниця на столі. Він збуджено ковтнув слину і вже, було, рукою потягся до неї, але… Інстинкт самозбереження взяв гору. Розумів: після двох доріжок «кокоса», його понесе так, що може наробити чудес чудесних і навіть більше.

Звісно, «відірватись» на майданутому чувирлі та відлупити його до півсмерті хотілося. Але хотілося не так, як учора. Схоже, напад пройшов. І зараз він це усвідомив. Кілька минулих тижнів Єгор прожив, наче в тумані. Кудись ходив, щось робив, з кимось спілкувався… Нині ж, щойно в кабінеті з’явився мордань з «Оплоту», з очей наче спала полуда. Спрацював адреналін. І він второпав: час утікати у Відень, до сім’ї. Ось тільки питання: що робити з цим майданівцем?

Рішення підказав батько, він саме в ту мить набрав Єгора і категорично наказав:

— Від гріха подалі мотай звідсіля. Ще невідомо, чим це закінчиться, чув, синку? Овощ не зупиниться. Або будуть тягнути з тебе бабло, або можуть для того, аби нагнати страху на інших, когось і по-тихому пустити під ніж. Ти чуєш мене, синку?

— Папа, я-а-а… У меня… Дела…

— Ніяких справ і роботи. Ти їдеш у відрядження. Все. Я наказую. Амінь. Я тебе люблю, синку, чуєш? Будь чемним і слухай, що тато каже…

У Єгора жаліслива судома перехопила горло, на очі навернулись чуттєві сльози і він крізь них сказав:

— І я тебе люблю, дякую тобі…

— Ще таке: приїдеш у Відень, підеш до свого лікаря, я домовився, щоб тебе прийняли поза чергою. Полежиш два-три тижні в оздоровниці, відпочинеш. Тобі треба відпочити. Ти втомився…

— Добре, папа… Зроблю…

Коли роз’єднався зв’язок, Єгор подумав: і совість з одного боку наче чиста, бо не сам тікаю, а батько наказує… А з іншого… для чого брати на себе кров, коли у тебе грошей — мільйони?! Для цього є дебіли, які за пару сотень доларів самі зроблять всю брудну роботу. І він набрав номер охоронця.

— Закінчіть там без мене, — сказав з начальницькими інтонаціями в голосі. — Як домовлялись. Батько терміново відсилає мене у Відень… Удачі!

Невдовзі він уже мчав бориспільським шосе в бік аеропорту. За вікном миготіли голі кістяки дерев, купи сміття обабіч дороги, яке чомусь вже другий місяць не поспішали прибирати комунальні служби. Почала дратувала ця сірість, вбогість і нудьга. Вона пронизувала його єство, тиснула на горло і врізалась гострими щупальцями в мозок… Єгор озирнувся і подивився на місто, що відпливало від нього вдалину, залите вогнями, ніби атлантичний лайнер посеред безмежжя океану. Здавалось, не він їде, а місто його покинуло і мчить кудись в глибини Всесвіту, залишаючи його одного, самотнього посеред страхітливого чорного мороку невідомості.