Омбре. Над темрявою і світлом

Він любив прохолоду. Можливо, тому, що майже все життя провів у походах на Святій Землі, де сонце палить нещадно, а тіло знемагає від спраги так само, як і від ран.

Можливо, тому, що восени і взимку до Тамплю не долітав сморід тісних вуличок, мешканці яких через відсутність каналізації виливають свої нічні горщики прямісінько на голови перехожих.

Влітку запах екскрементів стає нестерпним і від нього неможливо сховатися навіть у Луврі, а тепер осіння прохолода прибиває той сморід і дихається вільно, на повні груди.

Великий Магістр підійшов до краю даху настільки, наскільки дозволяв йому ланцюг, в який були заковані його ноги. Зіперся долонями на різьблений зубець. Там, унизу, вирує життя. Життя, яке зараз повільно, але впевнено віддаляється від нього. Чи боїться він смерті? Ні, занадто часто йому доводилося зустрічатися з нею в бою. Але то були чесні поєдинки! Смерть ніколи не підкрадалася до нього ось так, з-за спини! Ніколи не хитрувала, не діяла так підступно! Він і ворогу не побажав би такого кінця: від мук і тортур! Тільки б не кинули гнити у котромусь із підземель! Нехай тортури! Тільки не повільна смерть наодинці із темрявою підземель Тамплю!

Роки, проведені у військових походах, набутий досвід — його неоціненні скарби — зробили Жака де Моле уважним до дрібниць, розсудливим, навчили помічати пересторогу, підняли на вершину влади, рівну монархам.

І з цієї висоти, куди волею Бога він був піднятий, Великий Магістр відчував... Ні, бачив майбутнє ордену, тієї могутньої сили, яку очолював.

Чому ж тепер звична обачність і мудрість зрадили йому? Чим він прогнівив Господа?

Орден тамплієрів, на котрий і папи, і християнські монархи завжди покладалися, завершував своє існування у пекельному вогнищі.

Великий Магістр відчував, що над лицарями Храму збираються темні, тривожні хмари; він бачив, як раз по раз ті хмари розсікають блискавиці, викувані з люті і заздрості, але у нього не вистачило далекоглядності побачити, що то королівська лють, королівська заздрість!

Сором, сором! Жоден король Європи не стояв на порозі такої ганьби!

Руки затрусилися від обурення і безсилля, й Жак де Моле зціпив долоні докупи, щоб зупинити це дрижання, таке невластиве йому.

Так, він вже не той, що був колись, постарів, став немічним. Але жвавість розуму не могла покинути його настільки, щоб він не помітив пастки, яку розклав ордену лицарів Храму король Філіп! Він усе зрозумів. Тільки занадто пізно!

Господи! Тих, котрі власним життям захищали святу віру і Гроб Господній, сьогодні перетворили на горлорізів, содомітів, дияволопоклонників!

«Де Моле! — говорив йому король Філіп усього лише місяць тому. — Лицарів Храму поливають брудом. Про орден ходять погані чутки. Я знаю, що то підла брехня, але вона бентежить усе королівство! Я хочу запропонувати Вам, Великий Магістре, раз і назавжди очистити орден від нападок заздрісників. Необхідно провести показове розслідування, і Ви маєте підписати відповідні документи, що йдете на це добровільно, заради честі лицарства Храму, заради ордену! Ми разом, пліч-о-пліч подолаємо ці потоки брехні!».

«Ми слуги Корони, Ваша Величносте! — вклонився тоді Великий Магістр. — Совість ордену чиста, тому нам боятися нічого...».

«Я сам буду головувати на цьому розслідуванні, — продовжував Філіп IV. — Зберемо вчених-теологів, представників духовенства... Ви матимете слово. Потім вислухаємо найдостойніших лицарів Храму, котрих — визначите самі. Нехай мессір Х’юго де Пейро, головний оглядовник ордену, зачитає звіти, а я зі свого боку представлю лист від моєї доньки, королеви Ізабелли, Вашої похресниці, в якому вона підкреслить чесноти лицарів та її хрещеного батька. І ще за день до зустрічі необхідно буде перевезти казну із Тамплю до Лувру. Нібито для ревізії. Зробити це треба якомога гучніше, за Вашого сприяння, Великий Магістре. Нехай усі побачать, що лицарі-храмовники чисті і перед Богом, і перед папою, і перед королем!».

Того ж вечора на змиленому коні до Тамплю прибув племінник Великого Магістра, Х’юго де Моле. Він привіз страшні новини з Ліону, резиденції папи Климента V. Невеликий шматок пергаменту, а на ньому — доля ордену тамплієрів: «Король Філіп у змові з папою, Великому Магістру готується пастка. У ту ж мить, коли золото ордену покине Тампль і буде перевезене до Лувру, на лицарів Храму почнуться облави по всій Франції. Їх звинуватять у єресі і зносинах із дияволом. Король, заручившись підтримкою папи Климента, намагатиметься в найкоротші строки стерти орден з лиця землі. Уже підготовані листи до усіх владик християнського світу зі зверненням розпочати арешти тамплієрів як мерзенних ворогів Христа і папського престолу. Де Моле, поспішайте!..»

З болем у серці востаннє Великий Магістр проводжав поглядом лицарів. Один за одним під покровом темряви зникали вони у склепіннях потаємного ходу. Гінці несли наказ до пріоратів: якомога швидше рятувати орден і його статки!

Кілька ночей підземними коридорами, що ведуть з підвалів замку прямісінько до безлюдних берегів Сени, йшли навантажені золотом віслюки. Задля безпеки їм зав’язували морди, аби жоден звук не сколихнув нічне повітря. Казну ордену у рибальських човнах потай переправлять у Кале, де чекають тамплієрівські кораблі, а звідти... хто знає куди, аж до далеких незвіданих берегів... Можливо, там, на чужині, лицарі Храму збудують нову державу, де честь і братня любов буде в пошані, де не буде жадібних пап і підступних королів! Шкода, що йому, Жаку де Моле, більше ніколи не побачити ті бистрокрилі кораблі і вірних братів — лицарів, не ступити ногою на мощені вулиці святого граду, який тамплієри зведуть во славу Господа на далеких заморських берегах.