Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Тим часом комуністи були слабкі — радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році стало для них лютою ганьбою, як і подальше падіння рейтингів. У 1970-х роках Комуністична партія перестала бути незмінною зіркою ідеологічного небосхилу: її престиж, як і кількість голосів, які вона могла здобути, зменшувався навіть у промисловому «червоному поясі» Парижа, де вона була найпопулярнішою із середини 1920-х років. Однак Марше мав намір висуватися на прийдешніх президентських виборах: частково за звичкою, частково з примхи, але понад усе — через усвідомлення, що ФКП потрібно звільнити із задушливих обіймів товаришів-соціалістів.
Під час першого туру президентських виборів 1981 року два кандидати від консерваторів Жискар д’Естен і молодий Жак Ширак разом перевершили результати Міттерана та Марше (останній здобув тільки 12,2% голосів). Але в другому турі, який за два тижні відбувся між двома кандидатами з найбільшою кількістю голосів, Міттеран заручився підтримкою соціалістів, комуністів, борців за довкілля та навіть зазвичай не схильних до співпраці троцькістів, більш ніж удвічі збільшив свій результат у першому турі і став першим соціалістом, який очолив європейську державу в результаті прямого голосування, здолавши Жискара. Він швидко розпустив парламент і скликав парламентські вибори, на яких його партія розгромила і комуністів, і правицю, здобувши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Франція опинилася під цілковитим контролем соціалістів.
Перемогу соціалістів вітали небачені стихійні гуляння. Для десятків тисяч (здебільшого молодих) прихильників Міттерана, які танцювали на вулицях, це був «grand soir», переддень революції, початок кардинально нової доби. Було б необережно стверджувати таке лише на підставі результатів виборів. Як і під час минулих виборчих переворотів — коли у квітні 1936 року переміг французький Народний фронт, із чим одразу ж почали порівнювати успіх Міттерана, або коли перемогу в 1979 році здобула Марґарет Тетчер — розподіл голосів у Франції в 1971 році кардинально не змінився. Насправді результат Міттерана в першому турі був навіть гірший, ніж під час його перших спроб балотуватися в президенти в 1965 і 1974 роках.
У цьому випадку свою роль зіграло те, що виборці-ліваки дисципліновано згуртувалися навколо Міттерана в другому турі, замість того щоб проявити впертість й утриматися від голосування, а також те, що серед прихильників правого флангу не було єдності. З тих, хто в першому турі президентських виборів 1961 року проголосував за Ширака, 16% через два тижні проголосували за Міттерана, не переобравши тодішнього президента Жискара д’Естена, до якого прихильники Ширака ґоллісти відчували щиру відразу. Якби правиця не була отак розділена, не було б ані президента Міттерана, ані абсолютної перемоги соціалістів на подальших парламентських виборах — grand soir радикальних очікувань.
Це варто підкреслити, тому що, здавалося, стільки залежить від результатів виборів 1981 року. З позиції сьогодення зрозуміло, і Міттеран це сам усвідомлював, що його досягнення в 1981 році полягали в «нормалізації» процесу чергування влади у Французькій республіці, створенні можливості для соціалістів вважатися нормальною урядовою партією. Але прихильники Міттерана в 1981 році дивилися на це геть інакше. Вони прагнули не нормалізувати чергування влади в майбутньому, а заволодіти й користуватися нею тут і зараз. Вони сприйняли за чисту монету обіцянку свого лідера щодо радикальних змін, його зобов’язання покінчити не лише з корупцією та застоєм років Жискара, а й із власне капіталістичною системою. Войовничі французькі соціалісти, які так довго були усунені від влади, могли вільно помріяти про революцію.
Французька лівиця не була при владі впродовж багатьох десятиліть; насправді вона ніколи не мала влади, якої не обмежували б партнери по коаліції, незговірливі банкіри, кризи валютних курсів, надзвичайні ситуації на міжнародній арені та низка інших виправдань, чому вона не змогла побудувати соціалізм. У 1981 році здавалося, що жодна з цих обставин уже не стоїть їм на заваді, і їхній поразці не буде виправдання. Ба більше, у радикальній політичній культурі Франції розуміння зв’язку між державною владою й утіленням революційних змін було настільки глибоко вкорінене, що сам факт перемоги на виборах сприймали як провісника суспільних протистоянь.