Теплі історії про кохання

І дівчина відчувала, що кохає, по-справжньому. І не хотіла думати про завтрашній потяг.

Вони до ранку блукали алеями старого парку, а схід сонця зустрічали на порожньому пляжі. Зморені, та неймовірно щасливі, міцно притискаючись, аби не змерзнути, спостерігали народження нового дня. Вірили, що саме тепер народжується і їхнє щастя.

Розставалися ненадовго: у Аслана була запланована важлива зустріч, а потім вони зустрінуться, пообідають, і він проведе Марину на вокзал. А поки дівчина може відпочити.

Проте, коли Марина залишилася сама, не змогла заснути. Усе думала, як пояснити нареченому (до якого, до речі, мала їхати сьогодні), що кохає іншого. Так, дівчина була заручена. Її наречений був доброю людиною, вона поважала його, але не відчувала шаленого кохання. Погодилася на шлюб, бо, по-перше, так хотіли її батьки, а по-друге — була впевнена в його надійності: він був ідеальною кандидатурою на роль чоловіка й батька її дітей. Тепер же, зустрівши Аслана, зрозуміла, що не зможе жити без кохання. Могла б і не їхати, але це було б безчесно: вона поїде й поговорить з Олексієм, пояснить йому все — і повернеться. А от чи розповісти про це Асланові?..

Терзання були марними: Аслан не прийшов її проводжати. Не розуміючи, що сталося, Марина до останнього виглядала коханого. А потім у вагоні не плакала, лише намагалася пригадати кожне слово, кожен погляд, кожен дотик.

У день весілля йшов дощ — і не швидкоминуча літня злива, а тягучий по-осінньому хлющ. Тому ніхто не дивувався, чому в нареченої поганий настрій.

Спочатку Марина хотіла все розповісти Олексієві, але не наважилася. Та й що розповідати? Що закохалася? Але ж нічого не було... Аслан, мабуть, теж так вирішив...

До рацсу, як вимагає звичай, наречені їхали в окремих машинах. Біля входу вже стояли автівки. «Мабуть, не ми одні сьогодні одружуємося», — промайнула думка. Не чекаючи, поки їй відчинять дверцята, Марина вийшла. Найближчий джип раптом зірвався з місця, підкотив упритул до дівчини, і з нього вистрибнув. Аслан! Підхопив розгублену дівчину на руки і, блідий, з тремтячими губами, спитав: «Ти кохаєш мене?» Марина не відповіла, лише обхопила парубка за шию й заплакала. Тоді Аслан, не випускаючи її з рук, стрибнув до салону — і машина зірвалася з місця. Розгублені гості застигли, а шокований наречений, уже колишній, підняв із мокрого асфальту весільний букет.

Що далі? Далі було життя. Звичайне, людське. Не безхмарне, але та страшна злива була в Марининому житті першою і, дай Боже, останньою.

Минуло вже двадцять років. У Аслана й Марини троє синів і донечка, і всі вони добре знають родинну легенду про зіпсований годинник, вірних друзів і викрадення нареченої. А також щиро вірять у те, що справжнє кохання завжди переможе, тому що ні гроші, ні бізнесові зобов’язання не зроблять людей щасливими!