Теплі історії про кохання

Прийшла до тями, відчуваючи знайоме поколювання в кінцівках, і через морок забуття поступово проявилися тонкі риси смаглявого обличчя, чорне хвилясте волосся, карі очі із золотавими промінчиками, завжди веселі, а тепер чомусь стурбовані. «Аслан? Чи це мені ввижається?» Ні, таки він: тримаючи голову дівчини на своїх колінах, радісно усміхається: «Ну й налякала ти мене, маленька!» Аслан. Ніби й не існувало тих двох років...

Їхнє знайомство було неминучим: жили в одному студентському гуртожитку, до того ж він щовечора стрибав у неї над головою (займався кунг-фу й тренувався в кімнаті, що була розташована саме над Марининою). Дівчина вчилася на першому курсі філфа-ку, днями пропадала на лекціях і в бібліотеці, а вечорами «зубрила» латину, сидячи на підвіконні між поверхами, бо в кімнаті по-други-старшокурсниці не розуміли такої «тяги до знань».

Аслан декілька вечорів спостерігав за гарненькою першокурсницею, бігаючи сходами, доки наважився підійти.

Вони подружились одразу: з першого слова, з першої усмішки. Уже за декілька днів хлопець і не уявляв, як він раніше жив без теплого погляду її зелених очей, без ямочок на усміхненому личку, без дзвінкого: «Привіт! Де ти був так довго? Я скучила!» Навіть не пригадає, як уперше її поцілував: усе відбувалося так природно, так просто, ніби вони завжди були разом...

Утім, Марина закоханість юнака сприймала дещо інакше. Аслан видавався їй надто юним, янгольськи чистим. Сама ж поряд із ним почувалася дорослою й досвідченою. Не хотіла серйозних стосунків, відповідальності, — їй же лише сімнадцять, треба вчитись, а не про хлопців думати! Та як сказати «давай залишимося просто друзями», якщо бачиш в очах юнака справжній вогонь почуттів? Боялася його образити, не знала, як пояснити, чому вони не можуть зустрічатися. А може, навпаки, дуже добре розуміла, що ще трохи — і сама втопиться в його очах, віддасться почуттям. Що тоді? Ні, не можна!

Нічого не пояснюючи, почала уникати хлопця. Навіть у шафі ховалася, коли Аслан приходив запросити її на побачення. Він довго не міг зрозуміти, аж доки Марина не застосувала «важку артилерію» — Сашка з артучилища, незмінного її шанувальника. Робила вигляд, що зустрічається з курсантом, а сама краєм ока спостерігала, як від болю темніє Асланове обличчя.

Намагалася не думати про хлопця, не згадувати. Дивно, що, навчаючись в одному корпусі, вони майже не перетиналися: юристи займали аудиторії другого поверху, а філологи були на третьому. До того ж Аслан виїхав із гуртожитку, винайняв десь квартиру й у студмістечку не з’являвся.

І ось він тут, поряд. Ще кращий! Подорослішав, змужнів. Турботливий, уважний. Доки Марина приходила до тями, придбав їй квиток до Хмельницького, а потім викликав таксі й відвіз додому.