Теплі історії про кохання
- Автор: Алексеєнко Анастасія, Безверхній Дмитро
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Брайт Стар Паблішинг
- ISBN: 978-966-2665-33-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Теплі історії про кохання». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-2665-33-8
© Брайт Стар Паблішинг, 2015
«Про що ти? — швидко пурхають пальчики над клавіатурою. — Я кохаю іншого».
«А він знає?»
«Ні, ми не спілкуємося. Він узагалі нічого про мене не знає. І ніколи не знав. Йому байдуже».
«Не вірю. Ти ж його дружина, чомусь він обрав тебе».
«Він обрав? Не сміши! Він не здатен нічого вирішувати самостійно. Ти б його бачив! Це не чоловік, а джойстик! Мабуть, тітка йому нарадила одружитися».
«То чому ж ти вийшла за такого?»
«Дурна була! Не знала, що зустріну тебе.»
Ілона не хотіла думати, що її коханий Ікс може бути одруженим чи якимось злочинцем або маніяком. Із ним було легко й затишно, він робив її щасливою — і жінка відкидала думки про майбутнє. Та одного разу, ніби жартома, запросила його на каву (не маючи жодної надії: може, він в Америці живе?), аж раптом Ікс погодився.
«Тільки краще, мабуть, ти до мене, в тебе ж удома батьки».
Підтримуючи жарт (бо ж чи може це бути правдою?), Ілона відповіла, що із задоволенням завітала б до його палацу чи барлогу, тільки в неї немає закордонного паспорта.
«Паспорт необов’язковий, я і так все про тебе знаю. Пришлю таксі».
«В Дунаївці?» — засміялася Ілона.
«А хіба в нас у Дунаївцях із таксі проблема?»
«У нас? Ти що, теж із Дунаєвець?! Скажи ще, що ми сусіди!»
«Ні, не сусіди. Але ти. не пошкодуєш, що побачиш мене!»
Ілона мало не застрибала від радості: «Він хоче зустрітися! Я йому не байдужа!» Жінка давно запідозрила, що її любий Ікс недаремно приховує фото. Може, він інвалід? Або його обличчя спотворене хворобою чи опіками? Чи, можливо, він уже сивочолий старець?.. Варіантів багато, але жодного важливого: якщо по-справжньому кохаєш, зовнішність не має значення. Це під час першої зустрічі оцінюєш людину очима. Тепер Ілона навчилася бачити серцем.
Ніколи ще так не хвилювалася! Вбираючись у найкращу сукню, розглядаючи себе в дзеркалі, намагалася приховати тремтіння в колінах. «Ну, чого ти? — заспокоювала сама себе. — Він же бачив тебе на фото, казав, що гарна... А раптом голос йому не сподобається? Чи манери?» Сумніви перервав сигнал таксі. Впурхнувши на заднє сидіння червоного «Мерседеса», Ілона мало не всілася на величезний букет оксамитових троянд — її улюблених.
— Це вам, — усміхнувся таксист. — Вибачте, трохи затримався: виявляється, в нашому місті не просто знайти саме такий сорт.
Щаслива, Ілона занурила обличчя в ніжні ароматні пелюстки. Про такого чоловіка можна лише мріяти! І звідки дізнався про троянди? Здається, про таке вони ніколи не розмовляли.
Таксі зупинилося, вивівши молоду жінку з приємного заціпеніння. Подякувавши водієві, вийшла — і опинилася перед знайомим будинком, а назустріч їй сходами спускався Містер Ікс — Олег, її чоловік, колишній і майбутній.
Часоплин
Євгенiя Бучкiвська. А в мене є Оля
Те біляве дівчатко було переконане, що про любов знає все.
Точніше, знає, що її взагалі немає! Саме ледь старшеньке від яблуньки-папірочки, яка вперше забіліла яблучками. Чимось схоже на оте деревце, сорт якого насправді зветься «білим наливом». Дівчатко тільки-но почало наливатися. Кругленькі щічки, купчаста крона волосся, тонесенький стан-стовбурець... Звечора несподівано налетів вітрисько й пошарпав гілля. Тобто хлопець-однокласник не відповів взаємністю — і все. Любові немає!
Ольга аж піднялася з лавки в парку, всім єством захотівши заперечити почуте. Дівчинка й далі жалілася подружкам. Жінка глянула на себе очима тих дівчаток-підлітків і побачила себе теж яблунею. Але в її стовбурі вже немало кілець-років, на гілках загоєні зрізи, зморшкувата кора, а в кроні — тужлива безнадія та страх перед майбутнім. А ще. Ті дівчатка не знають, як відчай, мов дятел, видовбує в душі дупло. І тоді в ній — порожнеча.
Це зараз вона така. А ще зовсім недавно, коли Андрій жив, вона почувалася розквітлою.
— Ти — моя квіточка, моя дівчинка, — шептав він.
— Я — немолода.
— Коли тобі буде сорок п’ять — ти, як усі, станеш ягідкою, а до тих пір ти — квіточка. Боже, яка гарна!
Оте своє «Боже, яка гарна!» він повторював раз у раз так щиро, аж сльози зблискували в очах: і тоді, коли вона справді була причепурена з якогось святкового приводу, і коли була стомлена від роботи, сплакана від нещастя, зблідла від хвороби. «Ніби й справді гарна.» — уже й сама собі казала, дивлячись у дзеркало. «От красуня!» — глузувала над собою заспаною чи зарюмсаною.
— Я хотів би всім розказати про тебе. Вони ж не знають, яка ти хороша, — повторював щодня. — Хоч би кому-небудь... Отак би ходив поміж людьми й хвалився: «А в мене є Оля!» І небу і полю кричав би голосно: «А в мене є Оля!» Чому цілують руку зверху? Я цілуватиму тобі долоньки й пальчики — ти ж ними трудишся, на них лінії долі.