Теплі історії про кохання
- Автор: Алексеєнко Анастасія, Безверхній Дмитро
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Брайт Стар Паблішинг
- ISBN: 978-966-2665-33-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Теплі історії про кохання». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-2665-33-8
© Брайт Стар Паблішинг, 2015
Після чергових психоемоційних «боїв без правил» Оксана демонстративно збирала маленьку торбинку з Іринчиними речами, брала малу за руку та їхала до тата з мамою, що жили в іншому кінці міста. У мами, заспокоївшись, одразу починала сумувати. Як правило, довше двох днів ніхто не витримував: або Ігор телефонував, або Оксанка починала зачіпати його, пишучи провокативно-грай-ливі есемески... Тоді стрімголов летіла додому, залишаючи Іринку в батьків. Дівчинку Оксанина мама привозила вже наступного дня.
— Боженьку, невже так триватиме вічно? — любила повторювати, дивлячись то на заплакану, то на безмежно щасливу доньку Оксанина мама. — Дай хоч одному розуму, бо дурне що одне, що друге.
Чи то Боженька почув, чи то вони обоє геть здуріли (що там було — не знаю, історія замовчує причину), однак Оксана з Ігорем написали заяву на розлучення.
Ігор виїхав із квартири. То в друзів жив, то в сестри, яка вийшла заміж і проживала з чоловіком недалеко від них. Оксана залишилась удома, а малу Іринку забрали бабуся з дідусем (вирішили, що поки так буде краще). Жінка ходила на роботу сама не своя, а ввечері перед судовим засіданням ніби стрепенулася і, як то кажуть, ожила. Пішла в перукарню, зробила зачіску й манікюр. Зранку довго чаклувала над макіяжем. Надягнула приталену сукню, яка вигідно підкреслювала фігуру, мешти на височезних підборах, не забула прикраси. А ще — замовила таксі, і не просто собі машину, а популярної моделі чорну класику. Ось так вона й приїхала під двері рацсу. І треба ж було так вгадати, щоби свідком Оксаниного величного виходу з таксі став саме Ігор. Він не міг відвести від дружини погляду. Мета була досягнута. Оксана тріумфувала. Однак, розуміючи, що це фарс, вистава, сум усе більше опановував її. Та вона вперто ігнорувала це відчуття, намагаючись обдурити саму себе.
«Дивись, дивись і плач, бо ж другої такої не буде», — думала Оксанка.
Часу порозмовляти не було. Обоє поспішили до судової зали. Майна не ділили, Іринку — також. Тож суд відбувся, як то кажуть, без ексцесів.
Після засідання Ігор затримався, розмовляючи з адвокатом. Оксанка ж, користуючись нагодою, вислизнула із судової зали і якомога швидше поспішила на зупинку.
Сівши в маршрутку, набрала мамин номер:
— Мамо, привезіть Іринку, бо мешти... ви ж знаєте які... Для чого взула?.. Просто так. Розлучили. Звісно, буду вдома.
Жінка їхала додому, не помічаючи ані галасу, ні задухи, що стояли в салоні маршрутного таксі. Вона прислухалася до пустки всередині. Пусто-пустісінько. «Хто я? Що я?» «Я» мовчало.
Оксана зайшла до квартири. Її впевненість розлетілася по кутках, як мешти на високих підборах. Їй так стало жаль себе, Ігоря, Іринку, всіх-всіх.
Поглянула довкола. Тут кожна річ нагадувала їй про чоловіка. Картини, порцелянові статуетки, вазонки, книжки, навіть меблі — усе, що так ретельно підбиралося та гармоніювало із загальним інтер’єром, усе вони купували разом. Тоді ці речі були для неї важливими, тоді вони мали якесь значення, естетичну вартість, милували око. Чому ж тепер, дивлячись на них, Оксана відчувала жаль? Хотілося втікати геть із цієї затишної квартири, в якій колись вирувало життя. Так, сварилися, ображалися, ігнорували, а потім мирилися, кілька днів мало не на руках одне одного носили, зізнавалися в коханні, а потім все з початку. Хтось скаже: «Це ж американські гірки, вулкан!» А для них це було справжнім життям.
Оксанчині спогади обірвав дзвінок у двері. Жінка механічно відчинила. На порозі стояв Ігор.
— Ти по речі? — запитала з якимось жалем.
— Ні, я до тебе, — відказав Ігор. — Я тут подумав... ти лишень вислухай і не проганяй завчасу. Хоч як це банально звучить, та я не хочу тебе втрачати.
— Ти вже мене втратив, — не стримуючи сліз промовила Оксана.
— Оксаночко, кохана моя, я все обміркував. Я не втрачу тебе більше ніколи, якщо ти погодишся вийти за мене. Ти згодна?
І тут жінка не стрималася, сльози котилися градом по її щоках. Вона обійняла чоловіка, продовжуючи плакати, немов хотіла виплакати весь жаль самотнього двогодинного життя розлученої жінки.
— Я так злякалася, що тебе більше не буде. Так, я вийду за тебе, — трохи заспокоївшись промовила Оксана.
У двері знову подзвонили. То була Оксанина мама.
— О, привіт! Ну що, по всьому?.. Я тут малу привезла, як домовлялися. Мені треба варення крутити... Діда лишила малину помішувати. Мушу бігти, — випаливши всі ці репліки, немов з кулемета, лише тоді поглянула на щойно розлучених. — А чого це ви стоїте, обіймаєтесь?..