Легенда золотої кицьки

Образа на мої слова все не проходила, навіть тоді, коли ми дістались до Коктебелю. Вже за кілька хвилин ми примостилися на піску, що сяяв у перших місячних променях, наче бите скло. Свята підібгала коротку спідничку, аби піщинки не налипали на тіло. Її біла шкіра контрастувала із темною тканиною, всіяною блискітками.

— Свято, як думаєш, ті дурні, що полюють на твою скриньку, можуть когось убити?

— Так, можуть. Я думаю, вони хочуть забрати кинджал, а може, і мене разом з ним, аби шантажувати пана Ларса… Напевно, хочуть, щоб він не заважав їм, щоб робив те, що їм буде потрібно.

— А кому «їм»?

— Не знаю… На жаль, я не знаю деталей життя пана Ларса. Він мій продюсер, але, як я розумію, до того, як познайомитись зі мною, Ларсик знався із дуже заможними і небезпечними людьми. Із тими, у кого є не тільки гроші, а й влада…

— Тож ми у повній… халепі? — сумно перепитав я.

— Ну, як тобі сказати…

— Може, віддаси йому той кинджал?

— Ні. Він уб’є себе, якщо я його віддам.

— Навіщо здоровій людині убивати себе?

Свята сумно зітхнула:

— Він казав, що уб’є себе, якщо я кудись подінусь. А мені треба кудись подітись, я не можу весь час бути з ним…

Свята замислилась. Вітер куйовдив її світле волосся, ніби намагався заплести косу та не мав на те хисту і раз-у-раз із почуттям кидав роботу на півдорозі до фіналу.

— Він настільки тебе любить, що дійсно уб’є себе?

Свята знизала плечима:

— Тут все не так просто, як здається… Я думала: «Обіцянка-цяцянка, дурному радість», а потім побачила сон. Із кицькою. І всі слова пана Ларса стали досить-таки правдиві. Я їх зрозуміла повніше… У тому сні я бачила його минуле, бачила кохання і смерть. І бачила, як він страждав і вбив себе тим кинджалом…

— Знову сон з кицькою? — з недовірою перепитав я.

— Не знову, а вперше за багато місяців. І у тому сні я точно зрозуміла, що треба робити, аби не допустити біди. Я маю дістатися Сімеїзу.

— А про мене там у тебе у сні нічого не було?

Свята кивнула:

— Авжеж, було… Але я не можу тобі всього розповісти. Лише коли приїдемо у Сімеїз.

Хоч як я намагався витягти зі Святи правду про її «віщий» сон, дівчина не здавалась і наполегливо вмовляла мене дочекатись Сімеїзу.

Ночували ми просто неба недалеко від селища. Невеличка гора, з якої відкривався чудовий краєвид на бухту, стала нам зручною і затишною спальною кімнатою.

Впевнившись, що дівчина дрімає, я взяв пістолет, що його носив тепер із собою, і рушив до берега. Не знаю, що мною тоді керувало. Може, страхітлива нелюдська байдужість, що зараз закувала мою душу, а може — легенький наліт ненависті до життя, яке склалось для мене так невдало…

Я не жалів себе, не бідкався на долю. Мені просто хотілося підійти до межі суходолу й води, відчути на власних ступнях холодну морську вологу, що її всотав пісок, і вирішити нарешті для самого себе — чи хочу я продовжувати весь цей балаган під назвою Джон? Ян давно помер, а Джон все ще тягне лямку існування. Чи не час вже з цим покінчити?