Легенда золотої кицьки

Здається, я починав звикати до того хаосу, на який перетворилося моє життя. Тепер я навіть не намагався передбачити, що і де зустріне мене протягом дня.

Так було легше. Набагато легше. Існувало лише «зараз» і «тут», майбутнього не існувало, чи воно було настільки примарне, що я ладен був обміняти його на смачний сирник із найближчого кафетерію і банку коли, яку ми зі Святою розпили на двох по дорозі до автомобіля.

Дорога до Судака обіцяла стати досить важкою, адже у нас не лишилось грошей ні на що, окрім бензину для машини.

Свята не особливо хвилювалася через нестачу їжі:

— Моя фігура — це результат голодування і дієт, занять спортом і виснажливого тренування, — урочисто продекламувала дівчина.

Я скоса глянув на стрункий стан Святи і відмовив:

— Не може бути.

— Авжеж, не може. Я брешу. Це спеціально для рекламної кампанії, у якій ми з Ларсом планували взяти участь.

— Якщо чесно, я не розумію, нащо ти втекла…

— Я вже казала. Пан Ларс хотів володіти мною і розпоряджатися моїм часом, планами на майбутнє, усім моїм життям. Я до такого не готова… А потім був віщий сон, у якому я побачила, що Ларсику загрожує небезпека від його кинджалу.

— Теж мені причина тікати.

— Ну а в тебе яка причина?

Я прикусив язика. Менш за все мені потрібно було, аби Свята почала підозрювати, що зі мною не все гаразд. А дивлячись на мою бурхливу реакцію, яку я не встиг приховати, дівчина мусила здогадатись, що я дещо приховую.

— Чого мовчиш? Ти що, вбив когось?

Я продовжував вести авто по мальовничій дорозі, час від часу дивлячись на червону лінію, прокладену навігатором. Навколо нас величезними хвилями здіймалися гори та скелі, невеличкі приземисті дерева вкривали землю густим хутром, а вітер змушував листя тріпотіти, наче вся земля була живою твариною і рухалася, роблячи вдихи й видихи.

Свята легенько вдарила мене по коліну — вона не відчепиться, доки я не відповім…

Я не знав, як реагувати на її саркастичну посмішку. Єдине, що прийшло на думку — збрехати:

— Та ні, ти що… Мене покинула дівчина — та й усе.

Втім, Свята підозріло подивилась на мене, і я відчув її гострий погляд у себе на обличчі. Мої очі були прикуті до дороги. Я міг себе лише похвалити — почувши останні слова Святи, я відреагував так спокійно, що наше авто навіть не колихнулося.

— То ти й справді когось прирізав, хлопче? — мовила моя співрозмовниця і замислено подивилась у вікно. — То, може, це й добре…

Переборовши перший шок, я тихо, ледь підбираючи слова спитав:

— Ти вбачаєш щось добре у… смерті?

— У смерті — так, а от у вбивстві… Важко судити, та й взагалі, чи має людина право судити іншу за таке?

— То ж чому ти кажеш, що це добре?