Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— О, це правда! — відказав капітан Смеу.
— Так от, хоч перелічені щойно події зовсім не в'яжуться між собою, я все-таки знайшов би якесь пояснення, коли б не ця аварія з машиною. Проклята аварія руйнує все, через неї інші факти залишаються ізольованими, не в'яжуться один з одним. Ось чому я хочу ще раз поговорити з молодшим лейтенантом Попазу. Сподіваюсь вивідати у нього якісь додаткові відомості.
— Цілком можливо. Попазу розумна людина.
Недалеко від штабу Уля сказав капітанові:
— Коли прийдете на КП, запитайте у хлопців про мене. Натякніть їм, що вам відомо, де я пропадаю. Вони думають, що я волочусь за молодицями. Мене це влаштовує, бо, таким чином, можу ходити всюди, не викликаючи якоїсь підозри. Вам не зашкодило б натякнути їм, що збиваєтесь покарати мене за ці часті прогулянки.
— Не турбуйся. Я прикинусь таким сердитим, що вони почнуть тобі співчувати.
Розставшись з капітаном Смеу, Уля попрямував до канцелярії автороти, якою командував молодший лейтенант Попазу. Ішов і думав, як йому повести розмову, щоб не викликати підозри. Хоч капрал перебував при штабі тільки тиждень, однак встиг уже познайомитись з усіма офіцерами, а з деякими, — адже тут більшість резервісти, — навіть заприятелював. Поміж цих його друзів був і молодший лейтенант Попазу.
По дорозі Улю наздогнала якась молодиця з гускою в руках. Порівнявшись, вона зиркнула на капрала і грайливо посміхнулась. Уля вже не вперше зустрічав її на вулиці.
«Мабуть, якась розпусна. Так і водить очима, щоб причарувати якогось солдатика», — подумав Уля, не звертаючи ніякої уваги на її посмішку.
А втім, молодичка була гарненька, — висока, ставна, з круглими, наче намистинки, зеленими очима, вона аж пашіла здоров'ям. Ніжне вродливе личко з ледве помітним ластовинням і невеличким, трохи кирпатим носом, вишневі усміхнені губи, привабливе золотаве волосся просто манили до себе. Ситцева сукня приємно облягала затиснені в корсаж розкішні груди, тонкий гнучкий стан.
Щоб відстати од неї, Уля притишив ходу. Молодиця, мабуть, відчула це, бо, навіть не оглянувшись, теж пішла повільніше. І як капрал не намагався зостатися позаду, відстань між ними залишалась однаковою.
Жінка час від часу повертала голову і дивилась на нього, — звабливо, але й іронічно.
«Марне стараєшся, красуне! — подумав Уля. — Іншим разом я не відмовився б обняти тебе, але сьогодні мені не до тебе. Жаль, що поблизу немає нікого з наших.
Нехай побачили б самі. Тоді за мною вже назавжди закріпилася б репутація донжуана».
Дійшовши до хати, в якій містилася канцелярія автороти, він ступив у двір, навіть не озирнувшись. Молодший лейтенант Попазу стояв сердитий і лаяв якихось шоферів.
— Почекай трошки! Я зараз! — гукнув він Улі з хати.
Дебела, сувора на вигляд хазяйка варила картоплю в казані, почепленому на триніжок. Сиділа, як чарівниця на стільчику, і похмуро дивилась на густу пару, що клубочилась над казаном. Біля неї голосно хрюкали зголоднілі поросята, длубаючись у порожньому кориті.
Капрал глянув на вулицю і знову зустрівся з грайливим поглядом тієї молодички. Вона поверталась назад уже без гуски. Мимоволі відповів на її чарівну посмішку. Тоді молодиця, зрадівши, помахала йому рукою, немов давньому знайомому, і ще раз відкрила в усмішці свої білі зуби.
Уля враз спохмурнів.
«Ех, хлопче, — мовив собі докірливо, — ти ж не такий уже й красень, щоб зводити з розуму жінок. Та невже я зовсім випадково зустрічаю стільки разів цю кралю? Ні, мабуть, вона навмисне потрапляє мені на очі. Що ж їй треба? Уподобала мене, чи що? Та це ж просто наївно так думати. В селі он скільки гарних солдатів і офіцерів. Куди вже мені до них… То невже ця бісова жінка замислила щось лихе?»
Саме в цю мить на вулиці показався писар першого відділу сержант-тетеріст Добрин Сільвій, ставний, вродливий парубок, перед яким мало яка жінка могла б втриматися.
Порівнявшись з молодицею, Добрин сповільнив ходу і обвів її очима з ніг до голови. Але жінка повернула в інший бік, наче й не помічаючи його.
«От на Добрина, цього щасливого залицяльника, вона не звернула ніякісінької уваги, — подумав Уля. — Тим часом мене підстерігає, посміхається раз у раз, просто чаруючи своєю посмішкою. Та я не такий дурний, щоб упійматись на гачок. А все-таки не погано дізнатися, чого вона хоче. Можна прикинутися дурником. Риск тут невеликий. А якщо я справді припав їй до душі, — то що ж, трохи поженихаюсь, буде чим згадати це село».