Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Вирізняється Статут з-поміж інших правничих пам'яток свого часу і тим, що він вперше, на відміну від партикулярних привілеїв боярства-шляхти чи міщан, адресувався не окремому станові суспільства, a всьому загалу, визначивши поняття усього поспольства, тобто народу.
Однак одне з найважливіших питань внутрішнього життя суспільства – взаємовідносини боярства-шляхти з магнатсько-князівською верхівкою – цей кодекс лишив нерозв'язаним. Статут, наприклад, не ліквідував членування привілейованого стану на всевладних у політичному відношенні магнатів і рядову шляхту-зем'ян, позбавлену доступу до важелів державної влади. Остання і надалі зосереджувалася в руках представників близько 50 великопанських і княжих родин, які з обичаю стародавного и старожитного дому своєго, тобто з діда-прадіда були членами великокнязівської ради. Нерозвинутість політичного представництва і органів самоврядування русько-литовської шляхти особливо невигідно відтінялася бурхливим розвитком шляхетського парламентаризму в сусідній Польщі кінця XV – початку XVI ст. Тож з 40-x років починається вперта боротьба рядової шляхти Великого князівства зі своїми ясновельможними патронами, яка точилася на восьми сеймах між 1547 і 1566 рр. Ця "тиха війна" скінчилася перемогою шляхти: у 1564–1565 рр. було проведено серію так званих земських реформ, a з січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, який містив законодавче забезпечення цих реформ. Для магнатів і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком системи земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення повітових сеймиків і регулярних вальних сеймів з правом шляхти на местцах гловнейших поветом… заеждчатися, радити, обмовляти и обмишляти. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з ним, в Україні усталювалися три територіальні одиниці-воєводства: Київське, Волинське і Брацлавське; кожне з них, своєю чергою, ділилося на повіти. Цей поділ, який проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо впливав на політичні права шляхти, бо лише володіння осілістю у межах конкретного повіту було підставою для участі в місцевих сеймиках, тобто давало право голосу в земських органах самоврядування.
Таким чином, Другий Литовський Статут, відділений від Першого шляхетським рухом 40-50-x років XVI ст., радикально реформував усю систему органів влади й управління і остаточно утвердив ідею шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур з Польщею. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правової думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства, яка вважала, що її земля, за висловом Миколая Чорного Радзивила, є republica bene ordinata (добре впорядкована держава).
§ 3. Перші сто літ козаччини
Дике Полe. Пороги. Великий Луг
Красива фраза вченого литвина обминала, проте, певну аномалію у добре впорядкованій державі, пов'язану з південними околицями Русі. Катаклізми, які перевернули руське життя після монгольського погрому, ковзнули хіба легкими брижами над степом, що гігантським пасмом оточував Русь з півдня. Літописне Половецьке Поле Приазов'я і Причорномор'я, або Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ), куди полюбляли ходити руські князі, аби "переломити копіє" в герці зі степовиками, лежало, як і тисячоліття тому, нерозораним і незаселеним. Включені після завоювань Батия до володінь Золотої Орди степові простори були так само добре пристосовані до способу життя нових кочових власників, як і колись – для половців. Татарські улуси (стійбища) починалися приблизно на 200 км південніше Канева, відділяючись від Русі прикордонною буферною смугою, верхня межа якої на правому боці Дніпра більш-менш сходилася з течією р. Рось, a на лівому проходила нижче сучасного м. Переяслава-Хмельницького.
Практика, за якою у XIII ст. між землями руських князівств і територією власне Орди усталилася свого роду нейтральна "сфера впливу" без чітко відмежованого адміністративного кордону, що використовувалася у господарських потребах обома сторонами, надовго пережила свій час. Її відгомоном аж до кінця XVI ст. були періодичні легальні кочування татар у "Литовській землі", a з руського боку – так звані уходи порубіжних міст, тобто окреслені басейнами рік угіддя в незаселених регіонах, куди міщани виїжджали на промислове полювання, бджільництво, рибальство. Як у тогочасній свідомості сприймалася ця буферна зона, добре видно зі слів одного з кримських ханів, котрий на початку XVI ст. писав до великого князя литовського про безкраї простори на південь від Канева.
Протягом короткого часу за великого князя Вітовта (1392–1430), який не без успіху намагався встановити контроль над Причорномор'ям, буферна смуга вважалася безсумнівною частиною русько-литовської державної території. Однак уже на другу половину XV ст. тут знову тягнувся буйний, незаселений осілою людністю степ, який у західноєвропейській географічній номенклатурі дістав назву Campus Desertus (Пустельне Поле). По-слов'янському його звали Дике Поле, або просто – Поле, так само і по-татарському – Геигат (Степ). На підошві Поля, у пониззі Дніпра, Південного Бугу й Дністра, кримські хани наприкінці XV ст. поставили кілька невеличких прикордонних фортець для охорони північних рубежів ханства і контролю над переправами та виходом у море. По руський бік Поля обжита кайма на зламі XV–XVI ст. позначалася теж кількома оборонними замками у Пороссі, на Побужжі та Поділлі.
Поміж кримською і руською укріпленими смугами Полем кочували невеликі степові орди, залежні від хана: Єдикульська – на північ від Криму, Очаківська (Джамбойлуцька) – від Криму до Бугу, Єдисанська – від Бугу до Дністра; місця кочів'їв цих орд називали татарськими улусами. Обабіч Поля пролягали такі ж самі степові простори: від долішнього Дністра до гирла Дунаю – рівнина, звана Буджак, місце кочів'їв Буджацької Орди, формально підпорядкованої кримському ханові, a за Дніпром, у Приазов'ї, починався Великий Ногайський Степ – стійбища Ногайської Орди, частина якої (Мала Ногайська Орда) з середини XVI ст. теж прийняла протекторат Криму.
Своєрідними "дверима" в Поле з боку густо заселеного Середнього Подніпров'я були пороги – переривчасте гранітне пасмо, що перетинало течію Дніпра, тягнучись на багато кілометрів між теперішніми Дніпропетровськом і Запоріжжям (у 1932 р., після побудови Дніпрогесу, пороги затопило водосховищем). Про зовнішній вигляд порогів дають уявлення розміри найбільшого з них – Ненаситця, що мав протягу понад 2 км; водяні маси падали з ревом з його камінних урвищ дванадцятьма лавами, де висота падіння води досягала 5 м, a швидкість течії у вирах – до 4 м/с.
За порогами починався Дніпровський Низ. Річище тут було засіяне безліччю островів, a сам Дніпро розділявся на рукави, утворюючи численні озера, затони й протоки. Цю місцевість називали Великим Лугом. Природа витворювала тут лабіринт з плавневих і лісистих острівців, де, як писав у середині XVII ст. французький інженер Боплан, нічого не змогли б вдіяти усі турецькі сили.