Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Є припущення, що відразу після приїзду, у 1562 р., він розпочав будівництво нової фортеці на Монастирському о-ві перед порогами (нині – у складі м. Дніпропетровська), однак вона не була завершена. Вже на початку 1563 р. неспокійний вояк разом з козаками пішов у похід на Молдову, де в той час вибухла династична війна, і князя як родича молдавських господарів Деспотів (його матір'ю, вірогідно, була Маґдалена Деспотівна з цього роду) було запрошено одним із угрупувань зайняти престол. Зазнавши поразки від іншого претендента, ставленика молдавських бояр Штефана Томші, під Верчиканами (нині Сучавського пов. у Румунії), князь потрапив у полон. Після короткочасного ув'язнення в Сучавському замку у жовтні цього ж року бояри відіслали його до Стамбула, і там, за наказом султана Сулеймана II Пишного, 22 жовтня він був скинутий на гаки з фортечного муру в одному зі стамбульських кварталів – Галаті. Як описує свідок цієї події ґенуезький дипломат Ґрілло, під час триденних тортур йому відтяли руку й ногу, a потім, оскільки князь Дмитрій безперестанно проклинав магометанську віру, убили стрілою.
Героїчна смерть Вишневецького уже в свідомості сучасників перетворилась на символ перемоги християнського духу над ісламом. По гарячих слідах вона переповідалася, обростаючи фантастичними подробицями, а перша елегія про смерть християнського лицаря була написана латиною буквально за кілька тижнів після загибелі князя Дмитра німцем Йоганом Зоммером, що мешкав тоді в Сучаві. У народній пам'яті легендарний князь перетворився на героя балади про гуляку-козака Байду. Підвішений за ребро в Царгороді і спокушуваний султаном на панування й почесті, Байда демонструє найвищі козацькі чесноти – презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук і смерті.
Між смертю Вишневецького і першою урядовою реформою 1572 р., спрямованою на оформлення козацького війська, про яку детальніше мова піде далі, прямих згадок про козацькі об'єднання немає. Однак деякі факти наштовхують на думку, що організаційна ініціатива козака-князя не пропала марно. Так, на початку 1570-х рр. за порогами на о-вах Хортиці і Базавлуку зафіксоване існування острогів (себто Січей), де розміщалися козацькі коші – опорні точки козацьких ватаг. Коли на початках 1580-х в пошуках козацької підтримки за пороги приїхав малопольський магнат Самуїл Зборовський, то, як описує по свіжих слідах його служебник Бартош Папроцький, козаки, обравши Зборовського гетьманом і вручивши йому булаву, заявляли: "Передаємо тобі цю зброю давніших тутешніх гетьманів, які щасливо правили нами на добру славу". Ці слова навряд чи можна тлумачити буквально стосовно гетьманів, але опосередковано вони підтверджують, що козаччина (яка, до речі, вже у 80-х роках називала себе січовою) зберігала якісь зв'язні організаційні форми, закладені в часи Дмитра Вишневецького.
Розділ IV
УКРАЇНA-РУСЬ – ТРЕТIЙ ЗАЙВИЙ У РЕЧI ПОСПОЛИТIЙ “ДВОХ НАРОДIВ” (1569–1648)
"У цей день 1 липня 1569 р. на сеймі в Любліні звершилась унія з Литвою, що розпочалася багато літ тому ще за короля Яґайла… Король Авґуст у бернардинців у Любліні літа Божого 1569 дякував Господу у супроводі вишуканого співу "Тебе, Боже, хвалимо ", – такий піднесений запис зробив у родинній хронічці безіменний шляхтич з польсько-українського пограниччя поруч з буденними нотатками про власні хвороби й клопоти. Мине три чверті століття, і коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, оглядаючи свіже побойовище в часи козацьких війн 1637–1638 рр., з гіркотою підсумує: "Отож унія, лежить Русь з Польщею". Акт, започаткований за погодженням дідів, щедро полили кров'ю вже їхні онуки, на довгі століття (якщо й не донині) перетворивши його на рубіж, що розділяє українців і поляків. Трансформація згоди у ворожнечу відбувалась помалу, накладаючи рубець за рубцем на карб релігійного фанатизму, соціальних кривд, національної гордості, великодержавних амбіцій. Експресивну динаміку неповних ста літ, у яких спресувалися події і явища, що за врівноваженого плину історії нераз вимагали б епох, розпочали дві унії – Люблінська 1569 р. державна і Берестейська 1596 р. церковна. Тож з їх перегляду ми й розпочнемо цей розділ.
§ 1. Люблінська унія і перші рeaлії поунійного часу
Люблінський сейм 1569 р. на момент свого звершення реалізував політичну програму з'єднання двох сусідніх держав – польської і литовсько-руської, яка пробивала собі дорогу замалим не два століття: адже попередні спроби уній обидві сторони обговорювали й безрезультатно підписували вісім (!) разів, починаючи з 1385 і закінчуючи 1501 роками. Перетворення династичного зв'язку, закладеного Кревським актом 1385 р., на реальну федерацію мало без перебільшення епохальне значення для польського, литовського, білоруського та українського народів, доля яких віднині пов'язувалася з новоствореною, однією з найбільших держав тогочасної Європи – поліетнічною Річчю Посполитою, що проіснувала до кінця XVIII ст. Тож спершу звернемося коротко до тих подій, які передували унії і примушували Польщу і Велике князівство Литовське, хоч-не-хоч, тяжіти одне до одного.
Підстави життєвості унійної ідeї
Поштовх до об'єднавчого руху, закладеного Кревською унією 1385 р. (див. розд. III, § 2), полягав у зовнішній загрозі для обох держав з боку рицарів-хрестоносців. Вона лишалася актуальною незважаючи на тріумф Грюнвальдської битви 1410 р., у якій об'єднані сили Польщі, Литви й Русі завдали розгрому Тевтонському Ордену, аж доки знесилена Пруссія не визнала протекцію польського короля (1466). Для Великого князівства Литовського не менш злободенну небезпеку складала Московська держава. Особливо загрозливою ситуація стала після активізації політики "збирання руських земель", започаткованої у другій половині царювання Івана III (1462–1505) і продовженої його сином Василем III (1505–1533). У затяжних війнах з Москвою, які точилися впродовж 1487–1494, 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1534–1537 рр., Велике князівство поступово втратило майже третину своєї території, що охоплювала порубіжні землі від верхів'їв Оки й Дніпра на півночі до середньої течії Десни на півдні, у тому числі Чернігово-Сіверщину і такий важливий стратегічно-торговий пункт, як Смоленськ. За Василя III Росія, побільшена завоюваннями у Приураллі, Прикам'ї та Заураллі, перетворилася на величезну, централізовану й високо боєздатну державу. Паралельно зі зростанням державної території тут щодалі наполегливіше обґрунтовується концепція безперервної династичної спадкоємності московських царів-Рюриковичів на давньокиївську спадщину, з якої випливало патримоніальне право на всі руські землі, a передовсім – на первопрестольний Київ, вотчину извечную государя нашего.
Тим часом промосковські симпатії серед православних верхів Білорусі та України, що спорадично виявлялися впродовж XV ст. і востаннє спалахнули у повстанні князя Михайла Глинського 1508 р., почали вивітрюватися уже під враженням абсолютистської політики Василя III, яка невигідно контрастувала з гнучким толерантним правлінням великого князя литовського Жиґимонта I Старого (1506–1548). Відчуття небезпеки особливо загострилося, коли вибухнула чергова війна з Росією – Лівонська, що тривала з перервами від 1558 до 1583 рр. Бойові невдачі, передовсім – втрата Полоцька, здобутого Іваном IV Грозним у 1563 р., доповнювалися дезорганізацією русько-литовського війська, внутрішніми незгодами у верхах, непопулярністю економічно виснажливої війни. Велике князівство опинилося на грані катастрофи, порятунок від якої бачився лише у придбанні надійного спільника для подальшої боротьби з Москвою.