Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Паритетне існування двох конфесій не раз призводило до несподіваних наслідків, коли, наприклад, католики Свидриґайло і Михайло Глинський виступали в ролі лідерів руської (православної) партії. Буденним явищем було виконання церковних обрядів не в своїй, a в найближчій християнській церкві, а також пожертви католиків на православні святощі і, навпаки, фундація православними католицьких костьолів. В основі цих специфічних поведінкових стереотипів лежали особливості релігійного менталітету мешканців Великого князівства Литовського, які жили в умовах можливості релігійного вибору. Адже об'єктивно тут склалася унікальна ситуація, коли жодна з християнських релігійних систем не могла завоювати панівного становища. Цьому сприяли як політично-демографічні чинники, тобто пошуки литовською верхівкою опори в чисельно переважаючому руському елементі, так і пізня християнізація язичницької Литви, що увійшла в одночасні контакти і з латинським Заходом, і з візантійською Руссю. Релігійне розмаїття підштовхувало литвинів до індиферентного сприйняття грецької і римської традицій, відлунюючись такою ж спокійною індиферентністю з боку православних, коли будь-яка ортодоксальна догма не перетворювалася на конечну і єдино можливу.
Міське життя
Місто на українських теренах Великого князівства Литовського не зазнало такого яскравого переродження у нову спільноту відкритого типу, як у Галицькій і Подільській Русі. Це не означає, що воно не розвивалося зовсім. Навпаки, з XV ст. тут, як і в Галичині, спостерігається розповсюдження маґдебурзького права, котре отримали як більші (Луцьк, Кременець, Володимир, Київ, Житомир та ін.), так і маленькі, в тому числі приватні містечка у княжих і панських володіннях. Проте напіваграрний характер міст, зв'язок їх жителів з сільською округою і сільськогосподарськими заняттями гальмували розвиток міського життя в його класичних проявах. Наприклад, у першій половині XVI ст. "чисте" торгово-ремісниче населення Ковеля становило лише 36,5 % його мешканців, Костянтинова – 23,9 %, Степані -18,7 %, Торчина – 20,2 %, Литовижа – 15,2 %, Овруча – 21,8 %, Берестечка – 8,5 % і т. д. Навіть у маґдебурзькому привілеї Києва (1494), одного з найбільших міст регіону, є статті, які детально регламентують користування міщан сіножатями, орними землями й бортним лісом.
У зв'язку з тим, що південна Волинь, Київщина і Брацлавщина жили під постійною загрозою татарських набігів, на місто лягала функція окружного фортифікаційного центру, куди під охорону міських укріплень стікалися мешканці довколишніх сіл за сигналом про наближення татарських чамбулів. Оборонне спрямування накладало відбиток на весь уклад життя міщан, надаючи йому невластивих класичному місту рис воєнізації. Так, окрім питомих занять – ремесла й торгівлі, городяни мусили виконувати збройну боярську службу конем, котра по-військовому чітко нормувалася і це надовго затримало архаїчний поділ громади того чи іншого міста на десятки і сотні.
З першої половини XVI ст. походять перші звістки про цехові об'єднання ремісників. Успіхи цехового життя ще досить скромні, a ремесло представлене здебільшого ужитковими професіями ковалів, слюсарів, кравців, кушнірів, римарів, котлярів, гончарів, пекарів тощо. Мабуть, найсвоєріднішою рисою тутешнього цехового життя є його зв'язок з оборонними завданнями, що виражалося в існуванні дублетних цехів: одні підпорядковувались магістрату, a другі такі самі – залежали від замкових влад.
На відміну від строкатих багатоетнічних міст Галицької Русі, поселення міського типу на Волині й Київщині мали, як правило, однорідне стабільне населення з абсолютним переважанням руського елементу. Наприклад, у Кременці – одному з найбільш "відкритих" міських центрів – прибулого люду на середину XVI ст. було не більше 10 % (67 євреїв, 12 поляків, 3 німці, 1 чех). Що стосується джерел допливу людності, яка мала б живити місто, то міграції здійснювалися переважно з навколишніх сільських округ, меншою мірою – з інших регіонів Литовської Русі. Окрім того, на Київщині раннім етнічним допливом (який на кінець XV ст. уже цілком асимілювався) були вихідці з тюркського степу, про що згадувалося вище, a в більших містах Волині – Володимирі, Кременці й Луцьку – існували єврейські громади, котрі, як і в Галицькій Русі, користувалися внутрішнім самоврядуванням, підлягаючи не магістратам, a великокнязівським намісникам. Загалом же руське місто лишалося практично однорідним і мовно, і етнічно, і конфесійно. Забезпечуючи внутрішню злагоду, це разом з тим консервувало патріархальний уклад і не давало змоги спільнотам великих ремісничих сіл (якими в основі своїй була більшість містечок) перетворитися на соціуми модернізованого типу.
Eволюція прав oсоби й станів
Литовські Статути і реформи 1560-x років
У Великому князівстві Литовському, як, зрештою, у всякому державному організмі, поступово нагромаджувалися спільні юридичні норми, що фіксувалося в актах-привілеях володаря, видаваних принагідно до тих чи інших політичних обставин починаючи з 1387 р. Найпомітнішим законодавчим актом такого роду став загальноземський, тобто звернений до усіх земель держави привілей Казимира Ягайловича 1447 р. Акт цей передовсім був адресований людям шляхетсько-боярського стану, бо проголошував їхні основні станові права: недоторканість особи боярина від арешту й ув'язнення без вироку суду; непорушність його спадкових земель; визнання патримоніальної судової юрисдикції над підданими; право на вільний в'їзд і виїзд з країни; гарантії ненадання урядів іноземцям. Таким чином, акт 1447 р. вперше зафіксував прецедент існування на території всієї держави особливої групи населення, чия вищість над загалом спиралася не на звичай (старовину), a на писаний закон і право.
Проте вже в першій третині XVI ст. стало відчуватися, що форма правової регуляції, зіперта на привілеї, себе вичерпала: суспільство потребувало не привілеїв, надаваних від випадку до випадку, a регулярного кодексу, який зафіксував би норми й прецеденти юридичного побуту. Підсумок поступовому процесу законотворчості, який помалу об'єднував у єдиний правовий простір усі землі Великого князівства Литовського, підбив Перший Литовський Статут 1529 р. – кодекс законів, що містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права. Унікальність Статуту 1529 р. полягає в тому, що його кодифікаторам (Статут опрацьовувала спеціальна комісія фахівців-правників) вдалося органічно поєднати юридичні поняття римського права, відгуки положень Руської Правди, норми звичаєвого руського (тобто білоруського та українського) і литовського права, ряд пунктів з чеських, польських і німецьких судебників, у тому числі – з "Саксонського Зерцала", котре мало особливий вплив на формування правових систем Центрально-Східної Європи.
Як відносно пізня пам'ятка правової думки тогочасної Європи, Статут увібрав у себе ряд ренесансних політико-правових ідей. До них можна віднести: поняття однакової відповідальності перед законом підданих, пануючого, і уряду; інститут присяги усіх без винятку службових осіб, починаючи з великого князя; законодавчо регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження обов'язкової адвокатури, у тому числі безкоштовної – для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінки; недиференційоване ставлення до представників різних конфесій та етнічних груп.