Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
У цьому контексті навряд чи правомірно вважати українську козаччину породженням споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як звично твердиться. Навпаки, її поява – це свого роду компроміс із Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари увійшли до історії нероздільно спаяними переліком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. Тим-то їхні війни так часто переходили у військове співробітництво, a обмін полоненими й торгові контакти тривали взагалі безперервно, на що, зокрема, вказує вельми характерна зазначка, яку під 1572 р. подає Бартош Папроцький, описуючи Дніпровий Низ. При впадінні Кінських Вод у Дніпро, говорить він, є урочище Карайдубина; це – місце збору, або ринок, де татари й козаки провадять свої торги.
Кримський xaнат – каталізатор
козаччини
Спробам завоювання Поля, розпочатим за Вітовта й Олельковичів, коли кордони Київського князівства сягали гирла Дніпра й Дністра, поклали край кардинальні зміни, що настали у Причорномор'ї в середині XV ст. із виникненням Кримського ханату. Заволодівши в часі Батийових завоювань причорноморським Кипчацьким степом, татари поширили свій контроль і на Крим, заселений строкатою сумішшю грецького, італійського, половецького, вірменського, слов'янського та інших народів. Помалу осідаючи у степовій частині півострова, чорноморські орди щодалі більше усамостійнювалися стосовно далекого приволзького Сараю – політичного центру Золотої Орди, a кримські ханські ставленики – еміри – ставали все незалежнішими. Врешті одному з них, Хаджі-Гірею, вдалося у 1428–1430 рр. покласти початок власній Кримській державі.
Здобувши незалежність і престол за допомогою великого князя литовського, Хаджі-Гірей до смерті (1466) користувався підтримкою русько-литовської держави в боротьбі з Золотою Ордою. Союзницькі стосунки з Вільном підтримував спершу і його син та престолонаступник Менглі-Гірей I (1466–1514). Не отримуючи, проте, достатньо активної допомоги ні від Казимира IV, ні від його спадкоємців, кримський хан почав шукати союзників у Москві, противникові Вільна. Першими наслідками цієї згубної для Великого князівства Литовського переорієнтації стали нищівні походи кримчаків 1474 р. – на Галицьку Русь і Поділля, a 1482 р. – на Київщину, здійснені на домагання Івана III, який обіцяв Менглі-Гірею підтримку в боротьбі з Золотою Ордою в обмін на спустошення земель вопчего нашего недруга короля.
Київський погром 1482 р. відкриває драматичний ланцюг нищівних походів Менглі-Гірея та його синів і вельмож в Україну, Малу Польщу, Білорусь і навіть далеку заніманську Литву, які до середини 30-x років XVI ст. повторювалися практично щороку. Саме в часи Менглі-Гірея склалася принизлива практика сплати Польщею і Великим князівством Литовським щорічної данини (упоминків) Кримові – 15 тис. золотих, які буцімто мусили утримувати кримчаків від нападів (чого досягти так ніколи й не вдалося). Наслідком погромів, яких Русь не пам'ятала з часів Батия, стали величезні господарські спустошення і втрати в людях, фізично знищених або виведених у полон. За кілька десятиліть руські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів на невільницькі ринки Криму й Стамбула, де їх продавали, як свідчать очевидці, зв'язаними за шиї по десятку у найвіддаленіші закутки Азії та Сходу. Як оповідає посол великого князя литовського, у 1548 р. якийсь єврей-міняйло в Перекопі питав його, дивуючись з безконечних валок бранців, гнаних з півночі: Чи ще лишилися люди у ваших землях, чи ні, і звідки їх там береться так багато?
Після 1475 р. перед Україною вперше зблизька постала й інша грізна потуга – турків-османів. Завоювання Константинополя (1453) і утвердження на Балканах, де на землях колишніх візантійських володінь були утворені провінції турецької Румелії, розв'язувало руки Стамбулу. Після греків, болгарів і сербів надійшла черга найближчих сусідів Русі – Криму і придунайських князівств. Молдова й Волощина були обернуті на васалів-данників Османської імперії, a на Крим султан Махмед II Фатих (Завойовник) у 1475 р. здійснив блискавичний морський похід, попередньо зрадницьки ув'язнивши хана Менглі-Гірея в одній із кримських фортець. У 1478 р. було підписане зобов'язання про васальну залежність Криму від Туреччини, причому в Стамбулі у ролі закладнів мусили завжди перебувати найближчі родичі хана, a до прямого відання турків переходила прибережна чорноморська смуга від Балаклави до Керчі з центром у Кафі (Кефе), де розмістилася резиденція султанського намісника.
Лицарі християнства у
мусульманському вбранні
Руйнівному татарському смерчу литовські і польські влади не мали чого протиставити. Невеликі прикордонні замки, де довколишнє населення могло перечекати черговий набіг, не задовольняли потреб масштабної оборони. У скарбниці Великого князівства коштів для утримання регулярного війська на пограниччях не вистачало, a почергові польні сторожі бояр, які роз'їздами чатували на шляхах і переправах татарських, здатні були зупинити просування хіба дрібних татарських ватаг, a не великого війська. Не набагато краще виглядала й оборона подільських кордонів Коронної Польщі, де уряд намагався виставляти наймані кінні роти, але чисельність їх не перевищувала тисячі-другої жовнірів, тобто була вочевидь малою.
За цих обставин своєрідний "пограничний спорт", який доти проявлявся у лупленні татарських купців та чабанів козацькими гуртами, почав набувати суттєво іншого забарвлення. Дрібні сутички спроквола переростали у безперервну партизанську війну, що проявлялась спершу в організованих погонях за татарами в Поле, a далі і в каральних походах вглиб татарської території. Ініціаторами таких експедицій і їхніми безпосередніми ватажками були прикордонні урядники, які збирали й фінансували загони вояків, широко залучаючи до своїх нечисленних збройних почтів козацтво.
Центральну роль в організації козаччини як професійної військової сили пізніша легендарна традиція приписує канівському і черкаському старості 1514–1535 рр. Остафію Івановичу Дашковичу. Особистість прославленого героя Поля яскраво відтворює напівтатарський-напівруський колорит дніпровського пограниччя. Найвірогідніше, людина тюркського роду й кореня, як і чимало інших родовитих київських панів, Дашкович органічно вписувався у вояцькі закони Степу, йдучи походами то на чолі татарських загонів проти Московського князівства, то з козаками проти татар, і розправляючись з ворогами у дусі жорстоких звичаїв свого часу. Про чисельність залучуваного Дашковичем до бойових операцій козацтва свідчить згадка, що, наприклад, у його останньому поході 1535 р. на територію Росії з ним був 3-тисячний козацький загін. У 1533 р., запрошений на сейм Корони Польської, Дашкович у присутності короля виклав свій проект організації регулярної прикордонної служби. Згідно з ним, одна група козаків мусила б на чайках (човнах-довбанках) вартувати біля татарських переправ, a інша – в кінних роз'їздах – оберігати татарські шляхи. На островах же нижче порогів досвідчений вояк радив спорудити кілька фортець (згодом саме цю частину проекту реалізує князь Дмитро Вишневецький на острові Хортиці).