Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Чимало було зроблено і для зміцнення обороноздатності Київської землі від набігів зі Степу. Саме тоді усталилася доволі струнка система польних сторож, яка полягала в регулярних чергуваннях боярських загонів у Полі – на переправах та шляхах татарських. Одночасно були укріплені порубіжні замки – Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород.
На території їхніх округ у зв'язку з потребами оборони інтенсивно зростає прошарок так званих кінних слуг – дрібних бояр, наділених землею під обов'язком збройної служби.
Строкатість професійної палітри збройного люду Київщини колоритно відтінювалася його поліетнічним складом. Потребуючи значних військових сил, київські князі широко приймали на службу (і наділяли землями) прийшлих вояків, які шукали рицарського хліба в загонах володарів прикордоння. Серед княжих слуг згадуються люди з молдавськими, німецькими, польськими, литовськими іменами, проте регулярний і найбільший доплив постачав тюркський Степ. Так, за даними кінця XV – початку XVI ст. вихідці з татарських земель становили, як можна припускати, не менше третини боярського загалу Київщини. Іммігранти – тюркська аристократія і рядовий збройний люд – отримували землі-данини на таких же правах, як і руські бояри, зобов'язуючись служити збройну службу і дотримуватись вірності великому князю. Християнізуючись, татарські вояки-землевласники через два-три покоління повністю зливалися з місцевим боярством, знаходячи в його корпорації місце для себе відповідно до майнового становища, родовитості і характеру військової служби.
Якщо оцінювати місце Київського князівства Олельковичів у Великому князівстві Литовському із загальної перспективи, то не можна не визнати, що вже на другу половину XV ст. воно як єдиний удільний острівець виглядало свого роду анахронізмом, що рано чи пізно мусив бути поглинутий державою, яка тяжіла до централізації. Формальним приводом для цього послужила смерть князя Семена наприкінці 1470 р. Як оповідає польський хроніст Ян Длугош, київський правитель, помираючи, відіслав у дарунок великому князю Казимиру Ягайловичу власного бойового коня і лук, що за рицарськими канонами символізувало передачу на ласку сеньйора своїх володінь і своєї родини. Однак великий князь не підтвердив права власності на Київ ні Володимиру, малолітньому синові Семена, ні його молодшому братові Михайлу. Позірним символом законності зміщення Олельковичів з їхньої спадкової отчини стало те, що новопризначений київський намісник Мартин Іванович Ґаштольд (Ґоштовт) був швагром покійного князя Семена, бо ж саме його сестру держав київський князь. Кияни, правда, які просили для себе якщо не Михайла Олельковича, то хоча б іншого православного князя, закрили ворота перед чужаком-литвином, обурюючись, що правити серцем Русі вперше за всю історію Києва приїхала людина, котра, як простодушно дивується літописець, не токмо не князь 6ђ, але яко лях 6ђ. Однак їх опір був зламаний силою.
Останнім спалахом "аристократичної фронди", як називав княжі виступи Михайло Грушевський, стало повстання князя Михайла Глинського 1508 р. Вихідець з татарського роду Мамайовичів, нащадків знаменитого темника, a далі хана Золотої Орди Мамая, предок яких прийняв у свій час протекторат Литви, Глинський до певної міри повторив долю Свидриґайла та Олельковичів. Татарину по крові, католику за віровизнанням, русину за колом зв'язків, європейцю за способом життя й освітою, Глинському збігом обставин судилося виступити останнім збройним символом руського опору в протистоянні Литви та Русі. Половину життя князь Михайло провів у Західній Європі, де вчився, a далі як найманець воював в Іспанії та Італії при імператорі Максиміліані I Ґабсбурґові. Повернувшись наприкінці XV ст. додому, Глинський відразу почав грати першу скрипку при дворі тодішнього великого князя Олександра Казимировича, одночасно торуючи дорогу до влади своїм кревним і прибічникам з Південної Білорусі та Київщини. Піднесення придворного впливу руської партії насторожило литовську знать. Тож уже в 1503 р. почався затятий конфлікт між Глинським і могутнім литвином, троцьким воєводою Яном Заберезинським, що згодом став формальним приводом до початку збройного виступу. У 1508 р. спалахнули відкриті військові дії, котрі, однак, не набули ні великого розмаху, ні суттєвої підтримки серед руської знаті. Так, якщо боярство Київщини, якому буцімто було обіцяне відновлення Київського княжіння, почасти підтримало повстання, то ні Волинь, ні центральна й західна Білорусь на нього майже не відгукнулися. Відтак збройний виступ, по суті, перетворився на фамільну справу розгалуженого клану Глинських та пов'язаних з ними клієнтарною залежністю бояр Київщини, Мозирщини й Турівщини. Уже в липні 1508 р., зазнавши поразки від литовсько-руського війська, підсиленого польськими загонами, Михайло Глинський разом з братами й прибічниками був змушений емігрувати до Москви.
Волинські князі – господарі Русі
Невдача повстання Глинського поставила крапку на збройних спробах руської аристократії добитися самоутвердження біля керма влади. Проте перманентна боротьба, що тривала з кінця XIV до початків XVI ст., дала свої несподівані наслідки. Уже за великого князя Олександра (1492–1506), a особливо за його наступника Жиґимонта I Старого (1507–1548) починає знову розкручуватися князівська пружина, стиснута після замирення Свидриґайлового руху. Протягом першої половини – середини XVI ст. князі з руських околиць, відмовившись від ефемерних династичних претензій, поступово перебирають до своїх рук реальну владу на місцях. Зокрема, з 90-x років XV ст. під їхнім безпосереднім контролем опиняється Східне Поділля, де намісниками, a згодом і воєводами аж до початків XVII ст. були князі Федір Четвертинський (1494–1498), Костянтин Іванович та Ілля Костянтинович Острозькі (1498–1539), Семен Пронський (1539–1541), Федір Санґушко (1542–1547), Богуш Корецький (1548–1576) і Януш Збаразький (1576–1608). Аналогічний перелік можна навести для Володимира, Луцька й Кременця. Врешті, у Києві з 1559 р. на півстоліття в ролі київського воєводи, володаря українського пограниччя осідає Василь (Костянтин) Острозький.
Княжа домінація над підконтрольними територіями по суті зафіксувала в нових формах їх екстериторіальність стосовно Великого князівства Литовського, коли вже не удільні князі-володарі (як Свидриґайло чи Олельковичі), a 8–9 родин з числа так званих княжат головних, тобто чільних представників аристократичної еліти (Острозькі, Заславські, Гольшанські-Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Санґушки, Четвертинські), поділили між собою на зони впливу спершу Волинь, a далі, вихлюпнувшись на південь – і Центральну Україну. Адже варто пам'ятати, що під контролем цих потужних кланів перебували не тільки їхні безпосередні володіння, на яких діяло княже право з власними податками, службами, судом і уставодавством, але в опосередкованому вигляді – і землі княжих клієнтів, тобто формально незалежної шляхти, пов'язаної з тим чи іншим домом можновладців вузлами покровительства. A серед клієнтів була і шляхетська дрібнота, яка ходила в свиті княжих слуг, і заможні панські родини, представники яких теж шукали протекції на всевладних дворах.