Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Сам Свидриґайло з 1440 р. до смерті, стомлений літами, поразками й невдачами, безвиїзно жив у Луцьку, оточений давніми слугами-русинами. Помер 10 лютого 1452 р. в Луцькому замку, не залишивши після себе потомства. Тіло старого князя перевезли до Вільна й поховали в усипальниці великих князів литовських у крипті Віленського кафедрального собору поруч з тілами ненависних суперників – Вітовта і Жиґимонта Кейстутовичів.
Другий удільний періoд: Волинь
Свидриґайла і Київщина Олельковичів
Після загибелі Жиґимонта Кейстутовича і поновлення удільного статусу Волинської та Київської земель княжа верхівка Русі-України, остаточно втративши шанс утвердитися біля віленського керма влади, фактично самоусувається від претензій на помітну роль у політичному житті. Погляд зі столиці на володіння Свидриґайла й Олельковичів як по суті екстериторіальні виразно ілюструється їхньою тодішньою напівофіційною назвою – землі далекі.
Політична індиферентність руської аристократії другої половини XV ст. поклала початок столітній паузі в історії української Русі, або, як інколи її називають – періоду "сонної тиші", нібито позначеному пристосуванством і апатією. Навряд чи цей присуд справедливий. Місцева знать виконала свою програму-максимум, тобто добилася особливого статусу власних територій, a решта її просто не цікавила. Центр руського життя замикається на внутрішніх інтересах Київської та Волинської земель, зосереджуючись довкола особи власного правителя-князя. Сприяв цьому і конфесійний бар'єр, який протиставляв окраїнні еліти далекому католицькому дворові великого князя, тим більше, що Римська церква впродовж XV ст. остаточно утвердилася в якості офіційної ідеологічної опори центральних влад.
Для Волині на перший погляд недовге правління Свидриґайла пов'язалося з усталенням тих традицій суспільного побуту, які заклали підвалини політичного регіоналізму місцевої знаті на тривале майбуття. Вокняжіння Свидриґайла, кумира аристократів, стало ніби останньою цеглиною, що завершила тривале оформлення суспільної піраміди, в якій місце і параметри поведінки кожної соціальної групи визначалися не тільки законом, але й звичаєм. На її вершині бачимо Свидриґайлових сподвижників – розгалужений клан князів, нащадків як давньої династії володарів-Рюриковичів, так і нової – Ґедиміновичів. Княжі володіння мали по суті екстериторіальний статус: володіючи ними со всим правом и панством, князі складали присягу вірності правителю і зобов'язувались допомагати йому збройно в часи війни, a в решті питань почували себе власниками мікродержав у державі – з власними податками, судочинством, структурою влади.
Землі, на яких сиділи княжі слуги, по суті їм не належали, оскільки справжнім власником був князь, a слуга, його діти, онуки й правнуки користувалися маєтком доти, доки служили княжому дому. До обов'язків слуги належало перебувати при патронові на війні при боці, a також служити при фортеці, тобто силами власних підданих забезпечувати ремонт і укріплення замків. Архаїчною повинністю була і так звана гостинність – обов'язок утримувати й супроводити патрона та його почт під час об'їзду володінь.
Найголовнішим імперативом поведінки боярина-ленника, рівнозначним поняттю честі, була вірність своєму князю. Порушення вірності вважалося найтяжчою провиною, a окрім того – тягло за собою вельми неприємні наслідки: зрада або втеча під час походу означала втрату маєтку. Зі свого боку, князь мусив охороняти слуг від кривди (надавати опіку) і безпідставно не порушувати їхнього права на отримані маєтки, бо в інакшому випадку вони звільнялися від обов'язку дотримання вірності. Оформлення взаємин вірності/опіки мало для Волинської землі величезне значення: адже більше половини її території належало князям (наприклад, самі лиш Острозькі володіли третиною Волині), тобто для абсолютної більшості збройного прошарку, який заселяв княжі володіння, рицарський зв'язок з патроном став визначальною нормою життя.
Другу ієрархічну сходинку за князями займали так звані пани (у першому відомому переписі волинських бояр 1528 р. цим титулом позначено понад чверть боярського загалу – 62 із 217 згаданих там родин). Критерієм для вирізнення панів від решти боярства-рицарства служила наявність власної (отчинноі), a не наданої від великого князя землі. Отчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, себто всіма знане, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком з діда-прадіда.
В аристократичній Волині часів Свидриґайла вперше утвердився ще один термін, який побутуватиме ледве не до кінця XVIII ст., на позначення людей військового ремесла, або, як їх доти називали – бояр-рицарів. У XIV – першій половині XV ст. це визначення вказувало швидше на рід занять, ніж на соціальний статус, оскільки боярську (збройну) службу несли всі: від родовитої знаті до заможних простолюдинів, спроможних купити коня і військовий обладунок, a відтак – сплачувати великому князю податок крові замість селянських податків. Однак серія привілеїв, наданих збройному прошарку впродовж XV ст., перетворила їх на привілейовану верству, a це породжувало, своєю чергою, намагання обмежити доступ до боярської служби лише тому колу осіб, хто з роду суть бояри, чи з вђку бояре суть. Вирізняючи таких людей, їх на Волині почали називати зем'янами. Як і слово пан, це поняття запозичене з лексикону чеської актової мови, де земенін означало родовитого рицаря-землевласника. Лишається додати, що невдовзі синонімом слова зем'янин стане загальновживана назва родовитого, себто з діда-прадіда, боярина – шляхтич. У цьому понятті професійна ознака – "боярин" ніби уточнювалася підкресленням благородності роду.[30]
Інакшою, ніж Волинь, виглядає у XV ст. Київська земля – централізований політичний організм, розтягнутий на теренах південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського. В руках нащадків Володимира Ольґердовича Київського (Івана Володимировича, 1435–1440, Олелька Володимировича, 1441–1454, та його сина Семена Олельковича, 1454–1470), яким була повернута їхня отчина, зосереджується військова, фіскальна, адміністративна й судова влада. Київська гілка Ольґердовичів посідала високе місце в ієрархії старшинства панівної династії онуків і правнуків Ґедиміна. Наприклад, князь Олелько, одружений з дочкою великого князя Московського Анастасією (онукою Дмитрія Донського), як найстарший з-поміж Ґедиміновичів, вважався претендентом на великокнязівський престол після загибелі Жиґимонта Кейстутовича. Його син князь Семен свою дочку Софію видав заміж за великого князя Тверського Михайла Борисовича, a одну з сестер – за молдавського господаря Штефана Великого.
Гілка Ольґердовичів ще з часів Володимира Київського була тісно пов'язана з Руссю, тож її повторне утвердження на київському княжому столі ніби символізувало перемогу руського сепаратизму. Роки правління Олельковичів пройшли сприятливо і для Києва, і для Київської землі, що передовсім позначилося на пожвавленні духовного життя в главі усіх руських земель – Києві, a особливо – у Києво-Печерському монастирі, усипальниці княжих родів. Олелько і Семен, зокрема, коштом великим реставрували монастирський соборний храм Успіння Богородиці; відмічають і відчутне пожвавлення книжності, підтримуваної князями-меценатами. Зокрема, у Києві в 1460-х роках діяв науково-перекладацький гурток, ініційований князем Олельком. За короткий час членами гуртка були здійснені переклади візантійських хронік Йоана Зонари та Константина Манассії, єврейських трактатів: з прикладної етики – "Арістотелеві врата", з астрономії – "Шестокрил", "Космографія" та "Лунник", з логіки – ряд творів єврейського вченого Мойсея Маймоніда та арабського філософа Аль-Газалі. Згадані філософські компіляції XI–XII ст. спиралися на ідеї Арістотеля, тож останні завдяки перекладам ставали доступними для руського читача.
30
Слово шляхтич походить від німецького Geschlecht – походження, рід, що в чеській мові дало šlechtic, а в польській – szlachtic, тобто людина відомого, благородного походження.