По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Відібрати зброю, зняти тризуби! — голосно, щоб чули всі, промовив Карабаш, — Відправити мерзотників у районну ес-бе. Там розберуться й винесуть вирок.
Так, це був, мабуть, найкращий вихід із становища. Він з’явиться в ес-бе, сам допитає цих йолопів, вияснить. Але до цього треба побачити Юрка, поговорити з ним. Розмова буде короткою. Годі хлопцеві дурня клеїти, хай іде в сотню. Сімнадцять років, час брати зброю до рук. З нього вийде добрий вояк. Усі Карабаші повинні бути в перших лавах борців за Україну.
На дальші розпорядження пішло небагато часу. Карабаш вказав сотникам дальший маршрут, місце, де сотні повинні зупинитись на відпочинок і чекати його появи чи наказу, проінструктував, як провести точний облік захоплених трофеїв, написав коротеньку записку комендантові районної ес-бе…
За кілька хвилин галявина спорожніла. Біля представника центрального проводу лишилися два його охоронці.
— До лісника Івана! — наказав їм Карабаш, проводячи поглядом останню підводу.
Кремезні охоронці, наче по команді, перекинули автомати з плеча на груди й, ні про що не питаючи, рушили в дорогу. Один, сторожко оглядаючись на всі боки, крокував попереду начальника, другий, такий же пильний, готовий умить відкрити вогонь, — позаду. Вони головою відповідали за життя представника центрального проводу.
Карабаш крокував у глибокій задумі. Думки про наймолодшого брата не покидали його. Він давно помітив, що Юрко виходить з-під його впливу, але приписував це особливостям характеру й віку. Молодий, непокірний, запальний. Готовий іти всім і всьому наперекір. Та все ж часом йому здавалося, що причина криється десь глибше. Юрко, видно, мислив інакше, дивився на світ іншими очима. Очевидно, в цьому була винна радянська школа; учителі встигли отруїти довірливого хлопця отрутою більшовицьких ідей… Нічого, піде в сотню, там йому виб’ють дур з голови. Юрка, без сумніву, захопить романтика війни, бойових подвигів, серце й дух його загартуються. Але що він робив у Бялопіллі? Тимків не брехав, він бачив брата цієї ночі. Невже Юрко втяв якусь небезпечну, недозволену штуку? Ні, ні, це просто непорозуміння, швидко все виясниться.
Представник центрального проводу почав думати про інше, але на серці в нього й далі було неспокійно. Ох, ці молодші брати-любимчики… З ними завжди морока.
Коли наблизилися до узлісся, перший охоронець обернувся й доповів неголосно:
— Німці. Три машини. Їдуть у Бялопілля.
Карабаш підійшов до нього, подививсь на далеку дорогу, на якій у трьох місцях клубочився пил. На його смаглявому обличчі з’явилася глузлива, зневажлива посмішка.
— Політики… Хай їдуть, вони нам не заважають. Ходім!
І, дотримуючись попереднього порядку руху, вони закрокували до хати лісника, що видніла за деревами.
Колесник прокинувся задовго до побудки. Цього з ним раніше ніколи не траплялося. Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у темну дощану стелю. Приснилась йому розмова з Башкою? Ні, наче не приснилась, хоч це дуже схоже на сон. Вирішено, тут нічого роздумувати, вагатися. Башка — серйозна людина. Він щось придумав. Самому йому втікати не можна: надто слабий, поранена нога ненадійна… Реально оцінює можливості. Що ж усе-таки він придумав, який знайшов шанс? Будь-який шанс годиться. Втікати, втікати… Однаково тут пропадеш.
Лейтенант заплющив очі. Його кидало в жар від думки про волю. До своїх! Хай рядовим, хай довірять не танк, а тільки гвинтівку. Хай відправлять у штрафну — не прокляне він своєї долі. Воювати, бити цих гадів — ось його щастя. Він відчув, що сльози течуть з-під зімкнутих повік, з досадою тріпнув головою, щоб вони скотилися з обличчя. От і заплакав він… Уперше за всю війну.
До його чуйного вуха долетіло легке пофоркування мотора, скрип гальм. Прибув комендант табору — Білява Бестія. Не проспить, сучий син, побудки. Колесник всунув ноги в розтоптані опорки й сковзнув по драбинці вниз. Йому хотілося перехопити Бахмутова до шикування на ранкову перевірку.
Місце Бахмутова в іншому кінці барака, нижнє. Колесник підійшов і побачив, що Башка розплющив очі, дивиться на нього. Жива мумія… Значить, теж прокинувся, думає… Бахмутов показав головою на двері. Здогадався, чого прийшов лейтенант.
Смердюча від хлорки вбиральня — єдине місце, де можна, не привертаючи до себе уваги, поговорити віч-на-віч.
— Надумався? — запитав Башка, переступаючи поріг.