Маха гола

Він відчув нездоланне бажання зробити собі оселю на свій смак, як оті молюски, що із соків свого тіла виготовляють твердий панцир, який править їм і за житло, і за фортецю. У ньому пробудився прихований потяг до розкоші, до показної оригінальності, хвальковитої і комічної, потяг, який дрімає в душі кожного митця. Спершу він бачив у мріях Рубенсів палац у Антверпені: відкриті лоджії, в яких обладнано студії, густолисті сади, обсипані цвітом у будь-яку пору року, а на алеях — гізелей, жираф, барвистих птахів, табунці летючих рибок над дзеркальною поверхнею басейнів та інших екзотичних тварин, що були великому художникові за натуру, бо він завжди прагнув змальовувати природу в усій її пишноті.

Але побачивши свою ділянку — кілька тисяч квадратних футів сірої неродючої землі, обнесеної жалюгідним парканом, і згадавши про посушливий клімат Кастілії, Реновалес відмовився від цієї мрії. Оскільки рубенсівська пишнота виявилась для нього недосяжною, він вирішив утекти в класицизм, і в глибині невеличкого саду виросла будівля, подібна до грецького храму, яка мала правити йому і за студію, і за оселю. Над трикутним фронтоном здіймалися три схожі на канделябри триноги, надаючи споруді вигляду монументальної гробниці. Але маестро, щоб застерегти від помилки тих, хто спинятиметься по той бік штахетної огорожі, звелів вирізьбити на кам’яному фасаді лаврові вінки, палітри у вінцях із корон, а серед цих скромних символів — лаконічний напис золотими літерами середнього розміру: РЕНОВАЛЕС. Точнісінько як на крамниці. Усередині будинку було аж три студії. Працював художник лише в одній, а в двох інших на обтягнутих старовинними тканинами мольбертах були виставлені вже закінчені картини; художникові гості могли милуватися тут справжньою виставкою всякого театрального реквізиту: рицарськими обладунками і строкатими килимами; стародавніми корогвами, що звисали зі стелі; вітринами з безліччю коштовних дрібничок; глибокими диванами під натягнутими на списи барвистими східними балдахінами; столітніми скринями то розкритими бюро, що сяяли блідою позолотою.

Ці студії, де ніхто нічого не студіював, служили тій самій меті, що й анфілада розкішних салонів для чекання в будинку лікаря, котрий бере по сто песет за консультацію, або оббиті темною шкірою та обвішані строгими картинами вітальні юрисконсульта, який рота не розтулить, не урвавши доброго кусня від клієнтового статку. Той, хто чекав у якійсь із цих двох студій, схожих на церковні нефи, посеред речей, позначених патиною сторіч, проходив належну психологічну підготовку, щоб погодитися на величезні ціни, які заправляв за свою роботу маестро.

«Реновалес «досяг гавані» і може спокійно відпочивати», — казали шанувальники. Але маестро чогось сумував: здавалося, його сумління підточує якась невидима недуга, і він не раз вибухав шаленими спалахами гніву.