Улюблена пісня космополіта

І раптом зовсім поруч пролунав знайомий голос:

— Стояти! — по-командирськи гарчав на когось генерал Казмо. — Струнко!

Я обережно пробирався на голос і несподівано зупинився, вражений. На вуличці перед генералом виструнчилися сім чи вісім солдатів. Усі вони були у військовій формі, яку я сам якось носив у В’єтнамі.

— Сержанте! — гаркнув генерал. — Ваше відділення має прочесати всі будівлі в кінці набережної! Полонених не брати!

— Слухаюсь! — у свою чергу гаркнув сержант і побіг зі своїми підлеглими виконувати наказ.

Мені захотілося вбити генерала, але одразу ж я згадав про дану собі п’ять хвилин тому обіцянку.

А цим часом знову залунав його голос.

— До мене! Швидко! — кричав він, але я не бачив, до кого він звертався, поки перед ним не спинився Тіберій і ще один хлопець із його десятки.

— Де інші? — суворо запитав генерал.

— Там! — Тіберій показав рукою на небо.

— Набої залишилися? — запитав Казмо.

— Ні, — сказав Тіберій.

— Добре! — генерал виглядав дуже самовпевнено. — Швидко на віллу, передайте Феліксу наказ: видати ще боєприпасів. Відійдете в гори! У полон не здаватися! Виконуйте!

Тіберій і другий хлопець побігли за ріг двоповерхового будиночка, стіни якого тішили погляд ласкавим рожевим кольором. Бігли вони повільно, і видно було, як Тіберій припадає на праву ногу, а інший хлопець намагається підтримати його, не дати йому впасти.

Генерал тим часом роздивився навкруги і пішов собі спокійною ходою просто по середині вулиці у бік мого улюбленого кафе.

Я, наплювавши на обережність, перетнув дорогу просто за його спиною, та він не обернувся.

Стежка вивела мене в задній дворик якогось будиночка, і там, побачивши сарай і вхід до погреба, я вирішив заховатися.

Двері у сарай виявилися наглухо забитими, та зате погріб був відчинений, і я спустився мокрими бетонними сходами вниз, акуратно прикривши за собою закривку. Все відразу поринуло в цілковиту темряву, і я завмер на передостанній сходинці, боячись зробити наступний крок. Та дуже скоро очі мої стали звикати до темряви, і вже через хвилину чи дві я зміг відрізнити найсвітліше місце у погребі — поряд із винними бочками зі стелі стирчав отвір вентиляційної труби, яка виходила назовні, та, вочевидь, через те, що там, зверху, ця труба була прикрита парасолем-ковпачком проти дощу, яскраве світло у погріб не проникало. Та однаково під цим отвором темрява була більш розрядженою, і я підійшов туди, ще раз оглянув невеликий погріб, намагаючись знайти табуретку чи хоча б що-небудь, на чому можна було сидіти, але нічого не побачив і притулився до бочок, прислухаючись до життя нагорі, в місті. Але там було тихо або, що цілком можливо, ніякі звуки просто не проникали в погріб.

Я стояв у цій тиші та вогкості, і відчував своєю шкірою як холод обволікає мене, як коцюбнуть пальці на ногах.

А там на місто зараз опускається вечір, і почервоніле сонце готується покинути небосхил.