Цинкові хлопчики

Кохання... Категорія неземна... Я не можу сказати, що кохаю. Тепер я вже одружений, у мене є маленька донька, але я не знаю, що це — кохання чи щось інше, хоча я за них горло перегризу, в асфальт закопаю. Життя віддам!! Але що таке кохання? Люди зізнаються, що вони кохають, так вони собі це уявляють, але кохання — це дика, кривава і щоденна робота. Чи я кохав? Я чесно скажу: не зрозумів. Якісь почуття я відчував, внутрішній підйом у мене був, якусь роботу, суто духовну, не пов’язану з цим гівняним життям, я виконував, але чи це кохання, чи хрен зна що? На війні нас учили: «Треба любити батьківщину». Батьківщина прийняла нас із широко розкритими обіймами, і в кожному кулаці в неї було по нокауту. Краще спитайте мене: чи був я щасливим? І я відповім, що я був щасливим, коли йшов рідною вулицею додому після Афгану... Був листопад... Це був листопад, і мені в ніс, у череп ударяв і відбивався в п’ятках запах землі, котрої я два роки не бачив, у мене клубок у горлі стояв, я не міг іти, тому що хотів плакати. Після цього я можу сказати: я в цьому житті був щасливим. Але чи кохав я? Що це таке — коли ти бачив смерть? А смерть завжди некрасива... Що це таке — кохання? Я був присутнім під час пологів, коли моя дружина народжувала. У такі хвилини поруч необхідна близька людина, і щоб вона тримала за руку. Тепер я кожну тварюку чоловічої статі примусив би стояти в баби в головах, коли вона народжує, коли в неї ноги рогаткою і вона вся в кров’яці, у лайні. Подивіться, сучі діти, як дитина на світ з’являється. А ви так просто вбиваєте. Убити легко. Просто. Я думав, що сам знепритомнію. Люди з війни приходять, а там непритомніють. Жінка — не двері, у які можна зайти і вийти. Два світи моє життя перевернули — війна і жінка. Змусили замислитись, навіщо я, сраний шматок м’яса, прийшов на цю землю.

Людина міняється не на війні, людина міняється після війни. Міняється вона, коли дивиться тими самими очима, якими бачила те, що було там, на те, що є тут. У перші місяці зір подвійний — ти і там, і тут. Ломка відбувається тут. Тепер я готовий подумати, що зі мною там відбувалось... Вартові в банках, тілоохоронці в багатих бізнесменів, кілери — це все наші хлопці. Зустрічав, розмовляв і зрозумів: вони не захотіли повертатися з війни. Сюди повертатися. Там їм сподобалось більше. Звідти... після того життя... Лишаються почуття, котрі неможливо передати... Найперше — зневага до смерті, щось вище за смерть... «Духи» не боялися смерті, вони, наприклад, знали, що їх завтра розстріляють — сміялись, наче нічого не сталося, розмовляли між собою. Навіть, здавалося, були задоволені. Радісні та спокійні. Смерть — це великий перехід, її, як наречену, потрібно чекати. Так записано в них у Корані...