Посмертні записки Піквікського клубу

— Боже милий! — люто відбивався містер Піквік. — Я чую кроки на сходах. Годі, годі, моя голубонько, заспокойтеся!

Але ні прохання, ні загрози не впливали, бо місис Бардл лежала непритомна на руках містера Піквіка, і, раніше ніж він встиг посадити її в крісло, в кімнату увійшов добродій Бардл у супроводі панів Тапмена, Вінкла й Снодграса.

Вражений містер Піквік остовпів і занімів. Із своєю дорогоцінною вагою на руках, він стояв і нестямно поглядав на приятелів, не роблячи ані найменшої спроби виправдатись або дати пояснення. Ті й собі дивились пильно на нього, а місис Бардл зиркала на кожного з них.

Здивування піквікців було таке величезне, а зніяковілість містера Піквіка — така безмежна, що вони стояли б, закам’янівши в своїх позах, доки опритомніє місис Бардл, якби не зворушливий прояв синівського почуття з боку юного Бардла. В своїй вузенькій бархатній куртці, скрізь засіяній мідними гудзиками, він спершу остовпів був на порозі, але потім, вирішивши, що його маму покривджено, і мавши за напасника містера Піквіка, хлопець, як ніжний син, спочатку заголосив, а далі, нахиливши, наче бик, голову, атакував спину та ноги безсмертного мужа ударами й щипками з усією силою своїх рук.

— Заберіть цього поганця! — стогнав містер Піквік, знемагаючи від щипків та стусанів головою. — Заберіть його, він сказився.

— В чім річ? — одним голосом спитали всі три Піквікці.

— Не знаю, — роздратовано відповів містер Піквік. — Заберіть хлопця. (Містер Вінкл відтяг у найдальший куток кімнати цікавого хлопця.) А тепер допоможіть мені звести цю жінку вниз.

— О, мені вже крице, — простогнала місис Бардл.

— Дозвольте провести вас, — запропонував свої послуги галантний містер Тапмен.

— Спасибі, сер, спасибі,— істерично скрикнула вдова й пішла до себе в кімнату, підтримувана містером Тапменом і своїм ніжним сином.

— Ніяк не можу зрозуміти, — промовив містер Піквік, коли його друг повернувся знизу, — що з нею сталося. Як тільки я сказав їй, що беру слугу, її наче напала епілепсія, а потім вона зомліла. Надзвичайно дивно!

— Надзвичайно, — погодилися його приятелі.

— Завела мене в таке ніякове становище.

— Дуже, — знову підтвердили його послідувачі, стиха покашлюючи й недовірливо переглядаючись.

Містер Піквік помітив їхню недовірливість. Вони, очевидно, мали підозру на нього.

— Там у коридорі стоїть якийсь чоловік, — сказав містер Тапмен.

— Це — той самий, про якого я й говорив, — зрадів містер Піквік. — Я посилав сьогодні по нього. Будьте ласкаві покликати його, Снодграс.

Містер Снодграс покликав — і в кімнату вступив містер Семюел Веллер.

— Ви, я думаю, пригадуєте мене? — спитав містер Піквік.

— Ще б пак! — відповів Сем незалежно. — Здорова була буча, та куди вам усім проти нього самого !