Замах (Щось краще за смерть)

Густав Брун існував насправді, і одного разу, коли він під'їхав на авто до КП Східної зони, прикордонник узяв його паспорт для «детальнішої перевірки». Таке траплялося часто, і люди раділи, коли через якийсь час їм вертали документи і вони без подальших перешкод могли рушати далі. Чого вони не знали, так це те, що паспорти їхні фотографували. Та якби навіть і здогадалися, то вдіяти і так нічого не змогли б.

Фальшивка була першокласною, хоч сам Леонід і не дуже вірив у користь тих легенд, які мусив заучувати. Якщо трапиться насправді якась біда, то вони тебе не врятують. Проте в комітеті клялися, що проколи виключені і для кожного важливого завдання йому готували іншу ідентичність.

Його дещо заспокоїло те, що Борис не виявив до нього жодної недовіри. Значить, про його відносини з Гедвіґ вони ще нічого не знали. Отримане доручення переконало його в цьому, про що свідчив вже сам об'єкт завдання, до виконання якого залучали лише найздібніших і найдовіреніших. Заремба був державним ворогом №1. Він був лідером українських націоналістів, тих, що у вигнанні, і тих, що в самій Україні, і тих, що сиділи по тюрмах і таборах усього Радянського Союзу. Ба, навіть скоріше говорили про зарембівців, аніж про націоналістів, що їх ототожнювали з бандитами, грабіжниками і вбивцями. Ім'я його набуло серед своїх і серед ворогів більшого звучання і значення, ніж будь-якого полководця. Вже одна підозра в тому, що хтось належить до зарембівців, виявлялася достатньою, щоб перекреслити його долю. У фельетонах, кінофільмах та радіоп'єсах їх зображували останніми песиголовцями. І кожний схоплений бойовик, який давав зізнання перед судом або виступав по радіо, розповідав про злочинну діяльність Мирослава Заремби. Його рідний батько та сестри вірили Зарембі як нікому іншому, і продовжували, напевне, вірити і зараз. Скільки ж його послідовників уже було спіймано, вислано і розстріляно, та всіх не виловиш, а ті, що залишалися, продовжували його справу. І в тюрмах і таборах продовжували вони свій опір, брали на себе керівництво тими, кого їм вдавалося закликати до боротьби. Леонід з жахом читав в емігрантських газетах повідомлення про великі повстання, які з року в рік мали місце в концентраційних таборах і які всі без винятку закінчувалися кривавою розправою, як це мало місце 26 червня 1954 року у таборі Кінгірі, коли сотні українських жінок були розчавлені танками. Все це видалося Леонідові символічним для всього опору. Він виявився настільки запеклим, що для придушення неозброєних в'язнів треба було кликати на допомогу військо з танками та мінометами. Божевільність такого вчинку: відчайдушні чоловіки з камінням та палицями проти танків та автоматів і потім жінки, які, взявшись за руки, довгими ланцюгами виступили живоплотом назустріч танкам, щоб захистити чоловіків, яких врятувати і так було годі. Зрозуміла річ, що танки не зупинилися, вони вирушили просто на людську гущу і почали серед неї крутитися своїми широкими стальними гусеницями. Це було жахливо, важко таке собі уявити, проте він знав, що це правда, і не стільки тому, що мав підтвердження і з інших джерел, а передусім тому, що ідентифікував цих жінок із рідною матір'ю, Катериною та Мар'яною. Все було настільки безглуздим, що чоловіка мав би охопити відчай. А вони продовжували свою справу, і жодні жертви не могли їх стримати, вони об'єднувалися з націоналістами серед прибалтів і білорусів, з-поміж казахів, вірменів, грузинів, татар і туркменів, узбеків і калмиків, азербайджанців і сибіряків, і вони повсюдно розхитували підвалини Радянського Союзу, який вважали своєю в'язницею. По всіх усюдах підтримували вони свій рух: у колгоспах і на фабриках, на шахтах і в армії, використовуючи будь-який шанс. Було відомо, що зарембівці були серед угорських повстанців, щоб боротися проти спільного ворога. І жодна поразка не змогла придушити цей опір остаточно.