Замах (Щось краще за смерть)

10

Гедвіг мала вільних півдня, і Леонід заїхав за нею, щоб десь перекусити.

— Треба залагодити одну справу. Це займе щонайбільше чверть години і тоді весь день і авто у нашому розпорядженні. Якщо потім заскочимо до тебе, то зможемо вибратися на Тегелерзее або Ванзее.

— Чудово! Тоді на Ванзее.

Перекусили вони на ходу, але ця маленька справа загрожувала зайняти більше ніж чверть години. Леонід отримав доручення довідатись у західно-берлінських книгарнях про публікації якогось Штефана Галанта. Такі дріб'язкові доручення, які не мали ні складу ні ладу, доручали йому останнім часом усе частіше. Не раз це його здорово дратувало, бо він не знав, що за ними криється, — якась серйозна робота чи його просто тримають на повідку. Але сьогодні, коли трапилась нагода прикрасити свою машину Гедвіг, йому все було байдуже. Однак той Штефан Галант не значився в каталогах навіть найкращої книгарні міста. Продавщиця, яка його обслуговувала, прикликала на допомогу шефа, дуже ввічливого молодика, який поцікавився, на яку тему Штефан Галант писав чи міг писати. Цього Леонід теж не знав і сказав тому навмання: «Східноєвропейські проблеми». Молодик переглянув ще декілька реєстрів і висловив припущення, що якщо публікації цього автора і з'явилися, то скоріше всього у якомусь невизнаному видавництві. І він назвав, декілька бібліотек і інститутів, які були краще проінформовані про публікації такого кшталту.

— А тепер до Альбрехтсгофа, — скомандував Леонід, коли вони сіли у «вартбург». Приємно було її бачити поруч у авто, а вже одне те, як вона вмощувала свої довгі стрункі ноги, було насолодою, а перспектива поїхати з нею на озеро — святом.

— Хіба тобі не треба заїхати до тих бібліотек? — трохи здивовано запитала Гедвіґ.

— Ні. Сьогодні вже ні, — відповів Леонід і широко відкрив розсувний дах.

— Ну й роботу ти маєш! — зітхнула вона. — Що, вже відпрацював на сьогодні свої гроші? Ще й машину дали, щоб не товктися по автобусах. Ну і ну, не дивно, що справи у нашій Німецькій Демократичній Республіці йдуть так погано... з такими трудяками...

— Роботи буває і більше. — відповів він, посміхаючись. Почував він себе прекрасно, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій, буцімто ця робота і справді полягала у складних письмових перекладах для відділу зовнішньоекономічних зв'язків або усних перекладах на конференціях. Коли загальмував на червоне світло, то поклав руку на її коліно.

— Якщо шукаєш переключення швидкостей, то в цій машині ручне управління, — лише встигла сказати, а коли він її ніжно почав гладити вище коліна, то прошепотіла: «Мій хлопчику!» і замружила очі.

Коли знову рушив на зелене, то подумав, що зараз може попросити її про будь-що і відмови не буде. Це було приємно усвідомлювати. Зрештою, він давно здавав собі про це справу, але багато чого стримувало його. Борис і усвідомлення того, що про одруження не може бути й мови... Болісне відчуття, яке роздирало його: «Якби ти тільки знала всю правду...» Яка несхожість розділяла її невинну щирість і його усвідомлення того, що мусиш мовчати або брехати. Інколи йому здавалося, що вона у багатьох відношеннях ще дитина і просто підло домагатися від неї того, чого так прагнув. Ним володіло наївне бажання залишити незайманим і чистим те єдине в житті, що не було ще спаплюженим. Звичайно, це божевілля. Чи не чесніше прогулятися з нею після пляжу по лісі і взяти її там? Фактично це те ж саме, що одружитися з нею, незважаючи на Бориса і на те, що не має на це дозволу. Вона католичка, по неділях ходить до кірхи, причащається. Довгий час він думав, що на такі речі вона дивиться інакше. Можливо, так воно і було. Але і вона хотіла того ж самого, що й він, він відчував це тим відчуттям, яке не обманювало чоловіка.