Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Тільки одна умова, — серйозно попросила Емілія, усвідомлюючи, що Уляна так просто не здасться. — Я піду, коли відчую потребу. А ви залишитесь.
— Гаразд, — задоволено прошепотіла подруга. — У мене теж — одна умова, — хитро додала. — Легенький макіяж. Це щоб не виділятися з натовпу, — швидко пояснила. — Злитися з усіма.
Це був перший вихід Емілії у світ за останні півтора роки. Поряд з подружжям Мостових почувалася впевнено, навіть розкуто. На сцені грали її улюблені актори. Емма із задоволенням залишилася до кінця.
— О-о, Тимуре! Привіт! — вже після вистави голосно привітався Ігор з симпатичним чорнявим імпозантним чоловіком років за сорок, який стояв у фойє, під руку з молодою дівчиною.
— Ігоре? — щиро здивувався Батурін. — Ну де б ми ще побачились?
— А це твоя Діана? — розширила очі Уляна. — Нічого собі красуня.
— Доброго вечора, — скромно привіталася дівчина.
Раптом Тимур завмер. З його обличчя щезла усмішка. Погляд був повністю прикутий до молодої жінки, що стояла трохи осторонь.
Це вона!
Особлива пацієнтка Дениса!
Точно! Він упізнає її з тисячі.
Після першої зустрічі у Долгаєва бачив ще кілька разів. Коли стояв у заторі, а вона неспішно йшла тротуаром. Вони рухалися майже одночасно. Тимур так задивився, що ледь передню машину бампером не поцілував. Потім — у коридорі апеляційного суду. Здивувався. Не сподівався тут зустріти. Хотів привітатися, представитися, але всіх запросили до залу. Емілія тим часом замислено пройшла мимо й щезла у якомусь кабінеті. Останній раз — у парку, де йому призначив зустріч клієнт. Вони сіли на лавиці, поговорили. Коли попрощалися — Батурін звернув увагу на молоду особу, що заплющивши очі, сиділа неподалік і слухала щось через навушники. Вона ніби відреклася від навколишнього світу, наче зачарована мантрами.
Упізнав.
Емілія.
Глянув навколо.
«Оце справжня нагода, щоб нарешті познайомитися», — блиснула думка. Але зрадницькі ноги не несли, наче в землю повростали. Не міг зрушити з місця. Безсило опустився на лавицю. Мовчки спостерігав. Емма ні на що не реагувала, аж поки на доріжці не почувся дитячий сміх. Тоді повільно розплющила очі. Зняла навушники й сумним поглядом провела маму з двома дітками, які гуляли парком. Потім важко піднялася, накинула на плечі маленький рюкзачок і повільним кроком подалася геть.
І, нарешті, сьогодні…
Але її не впізнати!
Довге плаття, легка зачіска й макіяж…
Вона прекрасна…
— Тимуре? — почув голос Мостового й відвернувся на мить. — Ти не слухаєш?
— Пробач, — розгублено посміхнувся. Обернувся знов і… не побачив…
— З вами, начебто, була молода особа… — здивовано перепитав. — Ви не представили.
— Емілія! — згадав Ігор. — Точно. Де вона? — перелякано глянув на Уляну.
Та озирнулася і все зрозуміла.
— Пішла, — тихо промовила.
— Я наздожену, — хотів було кинутися услід Ігор, але дружина його зупинила.
— Не треба, милий, — стримано посміхнулася. — Це була її умова. Емма піде, коли відчує потребу, а ми залишимось.
— І що це було, тату? — весело підмітила Діана в машині, коли поверталися додому.
— Що саме? — насупився Тимур, не відриваючи очей від дороги.
— Інколи своїм поглядом чоловік передає більше, ніж словами чи поведінкою, — ударила прямо в самісіньке яблучко. — Твої очі світяться…
— Припини, — невдоволено буркнув Батурін. — Це та жінка, у якої загинули діти. Пацієнтка Долгаєва. Про неї колись Суворін розповідав, пам’ятаєш? — спробував виправдатися.
— Справді? — здивувалася. — Ну тоді я все розумію.
— Може й мені поясниш? — злегка роздратовано кинув.
— На неї давлять шумні компанії, — відповіла. — Тому й зникла. Шкода її… — сумно добавила. — Після такої втрати важко оговтатися.
— Як Максим? — змінив тему Тимур.
— Ти мав рацію, — радісно повідомила дівчина. — Слова мами не налякали його. Він все переосмислив і зателефонував.
— То все гаразд? — хитро примружив очі батько.
— Абсолютно. Тату, — раптом згадала Діана. — Я недавно відвідувала бабусю. У неї зовсім із серцем погано. Треба щось робити.
Тимур скинув швидкість. Зупинився на узбіччі. Заплющив очі й відкинувся на сидінні.
При згадці про маму защеміло всередині. Давно вже не навідувався до неї. Більше телефонував на кілька слів. А мама виховувала його одна. Батьки розлучилися, коли Тимурові ледь минуло десять років. Відтоді батька не бачив. Знав про його існування і місцезнаходження. Адже генерал-майор Батурін командував дивізією. Потім служив при Генеральному Штабі Збройних Сил. Проте, по допомогу до нього в житті ні разу не звернувся, як би скрутно не було. Гордість не дозволяла. А сам Батурін-старший не пропонував. Три роки тому, на вісімнадцятиріччя Діани, спеціальний кур’єр, прямо в ресторан, привіз величезний букет і цінний презент. Всі дивувалися й припускали, від кого. Лише Тимур був певен, що це — подарунок дідуся, в чому потім і переконався.