Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року. Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні. Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора: «Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією». Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Первісно це було, очевидно, оте, уславлене: “грабь награблєнноє!” Аби не виникало в цьому жодних сумнівів, ми наведемо висловлювання самого вождя. Ми будемо користуватись у цьому тією чудовою послідовністю цитат з “вождя”, яку свого часу уклав відомий російський письменник В. М. Солоухін (“Читая Ленина”).
Для цього разу ми зробимо виключення, та не станемо нічого перекладати, будемо цитувати в первісному російському тексті. Як заради уникнення можливих відхилень у перекладі, так і заради того, аби зберігти недоторканою всю недосконалість і кострубатість мови, властиву цьому синтетичному росіянинові (а краще — інтер–люмпенові), для якого вона так ніколи й не стала рідною. Зокрема, відносно “награблєнного” сам “вождь” вельми переконливо свідчить, ніби:
Я перейду наконец к главным возражениям, которые со всех сторон сыпались на мою статью и речь. Попало здесь особенно лозунгу “грабь награбленное”, — лозунгу, в котором, как я к нему ни присматриваюсь, я не могу найти что-нибудь неправильное…
(5 повне видання, т. 36, с. 269)
— не полишаючи цим жодних сумнівів у тому, що йдеться про самий звичайний грабунок.
Конкретним інструментом управління, при тому — не до заперечення, він вбачає голод.
Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало.
Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно, еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках.
И мы имеем средство для этого… Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность.
(теж там)
Він, як бачимо, починає з капіталістів, яких треба “запугать”, щоби вони забули думати про опір пролетаріатові, пролетарській державі, але покінчує на всіх:
Нам надо нестолько сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках...
І на це й засіб не до відпертя: “хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность”…
Отже, маючи в руках влади монополію на хліб, робітничо–селянська держава є в стані підкорити всіх і все. Але, кого ж їй, власне, тепер потрібно підкоряти, коли це є держава трудової більшості народу? — але, виявляється, що саме її, оту трудову більшість, — і треба тримати в карбах.
От трудовой повинности в применении к богатым власть должна будет перейти, а вернее одновременно должна будет поставить на очередь задачу применения соответствующих принципов к большинству трудящихся рабочих и крестьян.
(теж там, с. 114)
Отже, як розуміти це безпосередньо та без складних пояснень, то — “даві всєх, без ізьятія!” — от вам і “свободний труд”, от вам і «раскрепощєініє труда», от вам і “владикой міра будєт труд!” Нарешті, от вам і “пролєтарская сознатєльность”… Для “вождя” все це суті дурощі. Йому важливо, єдино, всіх тримати за глотку — “костлявой рукой голода”. А от, як “вождь” мислить собі подальші кроки “пролєтарской дєржави”; таке щось — це просто чудове:
Для нас не представляется безусловной необходимости в том, чтобы регистрировать всех представителей трудового народа, чтобы уследить за их запасами денежных знаков или за их потреблением, потому что все условия жизни обрекают громадное большинство этих разрядов населения на необходимость трудиться и на невозможность скопить какие бы то ни было запасы, кроме самых скудных. Поэтому задача восстановления трудовой повинности в этих областях превращается в задачу установления трудовой дисциплины.
