Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Кампанію проти новонародженої Польщі очолювали кращі більшовицькі стратеги того часу, — І. Сталін і М. Тухачєвскій.
Першого з них рекомендувати нема потреби, але зауважимо, що ця його участь в “історії КПСС”, яка замінила з часом історію країни, — не дуже підкреслювалась, радше промовчувалась. Що не дивно. А от ім’я останнього — вже дещо призабулося. Він був якоюсь там іще царською офіцерською дрібнотою та своєчасно перекинувся на бік більшовиків. А там… там хутко виріс на військового ґенія. — менше, ніж за два десятки років дослужився до “Маршала Совєтского Союза”. Воістину, знову, — “кто бил нічєм, тот станєт всєм”.
Потім, у часи “відлиги”, коли було “височайшє дозволєно” називати імена репресованих, про Тухачєвского часом писали так, що був би він живий — уже 1941 в’їхав би на білому коні до Берліна. А, чи насправді в’їхав би? Навряд… «Гігант, гігант воєнной мислі…» сказав про нього маршал Г. К. Жуков підчас бесіди з письменницею Е. Ржевскою, та… Хіба такий уже гігант? Як пригадати військові здібності самого Жукова, який міг когось перемогти тільки маючи перевагу, якнайменше, вдесятеро, та уклавши половину людей… Адже, це німці прозвали його “ґенерал Фляйш” — “ґенерал м’ясо”.
З іменем М. Тухачєвского пов’язані, головним чином, дві військові кампанії: придушення селянського повстання на Тамбовщині та польська кампанія 1920. Що ж, придивимося пильніше. Придушити артилерією та кулеметами повстання селян, які нічого цього не мали, — нема потреби бути «гігантом воєнной мислі», бо це є не військова кампанія, а звичайнісінька “каратєльная опєрація”: будемо називати речі на власні імена; адже, для того все це пишеться.
Так усі вони, розважаючись по дорозі жидівськими погромами перли на Варшаву, пам’ятаючи про “указаніє Ільіча”, що десь біля неї нахабно розташувався “цєнтр мірового імпєріалізма”, але там на них очікувала неприємна несподіванка. Підтвердилася чиясь слушна думка, що можна програвати всі битви, крім останньої; а ця й стала для них останньою. Взяти Варшаву вони не змогли та причиною тому стали доблесні польські легіонери, що не забажали знову потрапити під ярмо “єдіной і нєдєлімой”. На чолі з Юзефом Пілсудським та Едвардом Ридз Смігли. Вони проявили рішучість та затятість, те саме, чого систематично бракувало українцям підчас визвольних змагань. Але, були тут і українці, яким властиво приходити до тями, коли вже пізно. Бо тут, на Віслі, пліч–о-пліч із поляками билась і армія Петлюри. Особливо відзначилася в цій битві VI дивізія Січових Стрільців армії УНР, під командою генерала Марка Безручка. А ще перед тим українці відзначилися під польським Замостям, затримавши наступ червоних.
Безпристрасний аналіз подій, політичний та військовий, дозволяє твердити, що це Польща та Україна не дали тоді більшовизму вирватися за межі колишньої імперїї, що його виплекала, та розлитися пожежею по Європі. Історичного значення чогось подібного — ніяк не можна применшувати. За це одна з них приплатила незалежністю та волею, а друга — поділом 1939 та кладовищами Катині.
Поразка більшовиків у цій війні, одній з ключових воєн ХХ ст., стала й одним із поворотних пунктів історії, бо дала Європі стратегічну передишку (хоч вона й не була оціненою та добре використаною). Після поразки вони зрозуміли, що Перша Світова війна для них уже повністю вичерпана, нічого більше їм для їх “єдіной і нєділімой” не придбати. А, як більшовики на досягненому не зупиняються, то… Значить треба готуватись, збільшувати промисловість, досконалити зброю, а потім збирати сухий хмиз, готувати та розпалювати Другу Світову війну. Бо Росія – «государство воєнноє». Бо тільки війна та людське нещастя (на чолі з людською ж глупотою) створюють ту “рєволюціонную сітуацію”, на якій вони паразитують: дориваються до влади, щоб ніколи й нікому її не віддати.
Всього цього не зрозуміли та не оцінили на Заході тамішні недоумкуваті “демократи”, хоч зрозумівши, могли б уникнути багатьох подальших нещасть, в тому числі — й для самих себе. Зрозумів зате далекоглядний контр–адмірал Міклош Горті (1868–1957), який у листі до Петлюри подякував Україні за те, що вона не пропустила російських більшовиків до Угорщини. А через те й дозволила припинити, затамувати криваву повінь терору, розпочату Бейлою Куном та Тібором Самуельї. Врятувати мадярський нарід від більшовицького ґеноциду.