Поштова лихоманка

— Перевертень. 

— Саме так, мій пане, я ж кажу, — сказав Шеляг. 

— Перевертень, мать його так.  

— Світ — місце різноманітне, мій пане. В будь-якому... 

— Перевертень, — Мокр нарешті струсив із себе кайдани жаху. — І відвідувачів міста не попереджають? 

— Так, а що тут поробиш, мій пане? — м’яко спитав Шеляг. — Чи повісити на брамі табличку «Ласкаво просимо до Анк-Морпорка, у нас є перевертень»? У Сторожі купа ґномів, тролів, ґолем — вільний ґолем, даруйте, пане Помпо, — двійко гномів, один зомбі... та навіть Ноббс. 

— Ноббс? Що таке «ноббс»? 

— Капрал Ноббі Ноббс, мій пане. Ви з ним ще не перетиналися? Кажуть, він має офіційну цидулку про те, що він людина — а кому таке могло б знадобитися, га? На щастя, він такий тільки один, тому не може розмножуватися. Хай там як, у нас тут всіх потроху, мій пане. Дуже космополітично. А ви не любите перевертнів? 

«Вони впізнають будь-кого за запахом, — подумав Мокр. — Вони не менш розумні, ніж людина, і тримають слід краще за будь-якого вовка. Вони можуть іти за запахом, залишеним не один день тому, навіть якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом — особливо якщо ти спробуєш замаскувати його іншим запахом. О, способи є — якщо ти знаєш, що за тобою пустять перевертня. Не дивно, що мене спіймали. Перевертнів треба заборонити законом!» 

— Не дуже, — сказав він уголос і знову позирнув на Стенлі. Коли пан Шеляг говорив, за Стенлі слід було стежити. Наразі очі хлопця закотилися так, що видно було практично самі лише білки. 

— А пан Хильховай? — поцікавився він. — Він вів розслідування для Ветінарі, еге ж? І що з ним сталося?  

Стенлі трусився, як кущ під час бурі. 

— Гм, вам же дали велике кільце з ключами, мій пане? — спитав Шеляг голосом, який аж тремтів від зусилля видаватись безневинним. 

— Авжеж, звісно. 

— То запевняю вас, що одного ключа там не вистачає, — сказав Шеляг. — Його забрала Сторожа. Такий ключ був лише один. Деякі двері краще ніколи не відчиняти, мій пане. Все минуло, і справу закрито, мій пане. Вирішено, що пан Хильховай помер внаслідок нещасного випадку на виробництві. Нікого не було поблизу нього в момент смерті. Вам не схочеться йти туди, мій пане. Часом справи настільки запущені, що краще триматися подалі, мій пане.  

— Я повинен, — відповів Мокр. — Я працюю Генеральним поштмейстером. І це — моя будівля, чи не так? Я сам вирішуватиму, куди мені ходити, молодший листоношо Шеляг.  

Стенлі заплющив очі. 

— Так, мій пане, — сказав Шеляг тим тоном, яким розмовляють із дітьми. — Але вам не хочеться йти туди, мій пане. 

— Його мізки розбризкало по всій стіні! — тремтячим голосом промовив Стенлі. 

— От лихо, ви геть його вибили з колії, мій пане, — заговорив Шеляг, підбігаючи до юнака. — Все гаразд, хлопчику, зараз я дам тобі твої пігулки...