Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Особисто я завжди вважав, ваша високосте, що чого світ і справді потребує, то це — міцніших картотечних скриньок, — сказав Тулумбас після нетривалої паузи.
— Гм-м-м, — протягнув Патрицій. — Про це однозначно потрібно подумати.
Він зупинився. Серед різьблення над каміном раптом із тихим рипінням почала обертатися фігурка херувимчика. Ветінарі, звівши брову, питально поглянув на Тулумбаса.
— Я негайно переговорю з клерком Браяном, ваша високосте, — сказав секретар.
— Чудово. Заразом скажіть, що йому варто більше бувати на свіжому повітрі.
Розділ четвертий
Чорні клерки та мертві поштмейстери — Перевертень у Сторожі — Дивовижна шпилька — Пан Губперук читає літери, яких немає — Перукар Х’юго здивований — Пан Паркер купує всілякі дрібнички — Природа соціально припустимої брехні — Принцеса у вежі — «Людина не вмерла, доки живе її ім’я»
— Ну, Бане Губберук, Що Хорошого В Насильстві? — прогуркотів Помпа, погойдуючись на своїх гігантських п’ятках, тим часом як Мокр відчайдушно борсався в лещатах його рук.
Шеляг і Стенлі тулилися попід дальньою стінкою роздягальні.
Одне з натуральних варив пана Шеляга, вируючи, виплескувалося з казанка на грубці на підлогу й лишало на ній пурпурові плями.
— Це все були нещасні випадки, пане Губперук! Нещасні випадки! — белькотів Шеляг. — Після четвертого Сторожа все тут обнишпорила! І вони сказали, що це все були нещасні випадки!
— О, так! — скричав Мокр. — Чотири за п’ять тижнів, ага! Аж не сумніваюся, що в цьому місті скрізь так! О боги, як я попав! Я вже мертвий, так? Просто ще не валяюся на підлозі! Ветінарі знає, як зекономити на мотузці! Мені гаплик!
— Вам полегшає від чашечки чудового вісмуто-сірчаного чаю, мій пане, — тремтячим голосом проказав Шеляг. — Ось і чайник уже закипів...
— Чашечки чаю достатньо не буде! — Мокр нарешті опанував себе — чи принаймні почав поводитися так, ніби опанував — і глибоко, театрально зітхнув. — Добре, добре, пане Помпо, можете мене відпустити.
Ґолем розімкнув свої лещата. Мокр випростався.
— Отже, пане Шеляг? — сказав він.
— Що ж, схоже, ви все-таки справжній, — сказав старий. — Жоден чорний клерк не став би так буянити. Розумієте, ми думали, що ви — один із тих особливих службовців його високості. — Шеляг уже порався біля чайника. — Без образ, але для типового умільця ворушити олівцем ви недостатньо бліді.
— Чорний клерк? — не зрозумів був Мокр, і тут у свідомості виринув спогад. — О, ви маєте на увазі тих приземкуватих кремезних чоловіків у чорних костюмах і капелюхах-казанках?
— Саме їх. Декотрі — студенти Школи найманців. Я чув, вони можуть чинити дуже неприємні речі, якщо вважають за потрібне.
— Мені здалося, ви назвали їх «умільцями поворушити олівцем»?
— Я ж не уточнював, де саме, хе-хе, — Шеляг спіймав погляд Мокра й закашлявся. — Даруйте, нічого такого, лише маленький жарт. Наскільки ми розуміємо, наш останній Поштмейстер, пан Хильховай, то теж був чорним клерком. Ну, важко його в цьому звинувачувати, з таким-бо прізвищем. Постійно щось винюхував.
— А навіщо, маєте версії? — спитав Мокр.
— Ну, пан Перемінко, наш найперший — порядний хлопець був — звалився у вестибюлі з шостого поверху і розплющився, мій пане, розплющився об мармур. Починаючи з голови. Це було дещо... неохайно, мій пане.
Мокр позирнув на Стенлі, якого починало тіпати.
— Далі був пан Бакенбард. Він упав на сходах запасного виходу й скрутив собі в’язи, мій пане. Перепрошую, мій пане, вже одинадцята сорок три, — Шеляг підійшов до дверей і відчинив їх; до роздягальні увійшов Підкажи, і Шеляг знову зачинив двері. — Третя ночі це була. Він п’ять прольотів прокотився. Зламав собі практично кожну кістку, яку тільки можна зламати, мій пане.