Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Заспокійливим жестом я спробував утихомирити туркеню:
— Не кричи. Тільки не кричи — і я залишу тобі життя.
Дівчина спостерігала за моїми рухами, наче маленьке дике створіння — їй було страшно, вона тремтіла від жаху кожен раз, як сонце зблискувало на лезі моєї шаблі. Та я мав бути пильним — навіть перелякане кошеня має кігті.
Я вказав шаблею на тапчан коло пишно устеленого шовком ліжка:
— Сідай.
Чорнява туркеня випрямилась так, що я зміг побачити її пишні перса та тоненьку бджолину талію. Донька мурзи і дійсно була прекрасна. Її пухкі губи презирливо скривилися:
— Я не боюся тебе! Аллах охороняє мене!
Я повторював про себе: «ні, ні, ні». Тільки не це. Як я молив бога, аби це наївне дівча не творило дурниць. Як я хотів, аби вона мовчки сіла на тапчан і чекала, доки я зроблю свою справу… Та у жилах Сальви текла горда арабська кров…
Дівчина блискавично стрибнула до стіни, де висів декоративний кинджал, прикрашений слоновою кісткою та золотом. Лезо сяйнуло у неї в руці, а потім я побачив струнке молоде тіло, що стрімголов кинулося у мій бік.
Я відступив, схопив дівча, що пробігло повз мене, ззаду, за волосся і притиснув сяючий кинджал їй до горла. Сальва завила не своїм голосом і почала вишкрябуватися, дряпаючи мою руку, наче у неї і справді були кігті замість пальців. Я розумів, що це від страху, від болю та сорому, від ненависті та відчаю. Та що я міг вдіяти? Мені треба було закрити їй рота, тому я різнув лезом — і пронизливий крик вмить обірвався.
Я відпустив дівчину — мертве тіло впало на підлогу. Кров залила мої шкіряні постоли, ніби гранатовий сік…
Із руки наче сам собою випав кинджал. Блакитними скляними очима на мене дивилася котяча голова, відлита на рукоятці.
Я кинувся до ліжка. Але воно було порожнє.
— Де він? — нервово прошепотів я.
Двері відчинилися. На порозі стояв молодик із темним крученим волоссям, чорними очима і розгубленим виразом обличчя… Він був так схожий на мене, що я ледь не сприйняв його за віддзеркалення. Втім, ми були різні — я вищий, ширший у плечах і мої брови були не такі густі… Але ж як ми були схожі зараз!
— Сальво! — вигукнув парубок у відчаї і кинувся до голого тіла — воно було єдине, що лишилося від колись живої і усміхненої чорнявої красуні, перлини гарему, дівчини, що була схожа на райську гурію і мала грацію молодої тигриці…
Я не втримався і застогнав.
Я не міг дивитися на те, що натворили мої власні руки. Будь моя воля — я заплющив би очі і помер би від рук цього нещасного управителя верфі… але моє життя не належало мені — воно було віддане тим, хто нидів зараз у приміщеннях для рабів…
Мій стогін парубок сприйняв як заклик до бою. Він не мав на собі зброї, тому вхопив кинджал, густо покритий кров’ю його коханої.
— Ти відповіси за те, що скоїв! — закричав Рашид і кинувся на мене.
Я міг запросто убити його — хлопець не був вправним воїном, не мав зброї, гідної моєї шаблі. Та за його спиною з’явилися троє охоронців. Певно, їх привабив галас, що ми здійняли…
Наостанок я дістав маленького ножа і жбурнув у свою жертву. Шансів, що я влучу у життєво важливу частину тіла, було обмаль — але варто було спробувати.
Я мусив тікати…
Вікно відчинилось під ударом ноги. Дерев’яна дошка вилетіла геть.
Я побачив клумбу, всіяну квітами і стрибнув прямісінько на неї. Земля м’яко прийняла моє важке тіло, і вже наступної миті я побачив Вовка із бранцем на плечах і ще трьох козаків, що вели дівчат із приведеного мною ясира…
Я поглянув назад — за моєю спиною у вікні з’явився Рашид. Його обличчя було перекошене від болю і ненависті. Він щось кричав мені у спину.
— …проклятий! І весь рід твій буде проклятий!
Я розвернувся і побіг геть, подалі від того, що вже було не виправити. Подалі від блакитних очей-камінців, що бачили мій злочин…
У мене було видіння. Страшне видіння, в якому я чомусь побачив Святин кинджал. Я знову був кимось іншим. Тепер не було мене, Яна, чи, краще сказати, Джона. Не було того, хто зіпсував собі життя, вчинивши розправу із кривдником… Втім, у моєму видінні було щось пов’язане з тим Яном, яким я маю бути, — спільні ріки крові, що у них скупалися мої руки.
Крізь морок ночі я бачив чоловіків, жінок і навіть дітей. Вони плакали, молили мене про щось погано знайомою мовою… А я вбивав їх по одному… Вже було майже не чутно, чи то плач дитини, чи її помираючих батьків розривав моє серце, та я все одно уперто продовжував суд над безвинними… Але найбільше у пам’яті викарбувався образ однієї дівчини — чорнявої туркені, що звалася Сальва…