Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Гадаю, за годину повернуся. А ти, — звернувся я до Наполеона, — не давай їй сумувати.
Той слухняно стрибнув до Ешлі у спальник.
Єдина проблема нашого теплого прихистку полягала в тому, що від багаття уся ялина запросто могла зайнятися та надійно поховати своїх гостей. А через пошкоджену ногу Ешлі навіть не зможе самостійно вилізти — ситуація вкрай небезпечна.
— І ще одне: обережніше з вогнем. Якщо розпалиш завеликий, наша різдвяна ялинка тебе тут поховає, бо вибратися ти звідси не зможеш. Отож тримай поруч сніг: якщо розгориться надто сильно, затрушуй ним. Але не занадто, щоб не згас. Добре?
Кивнувши, вона жбурнула в мене грудочкою снігу.
Я видерся на невеличкий кряж та озирнувся. На завітряному його боці снігу було суттєво менше, іноді визирали острівці сухої трави та замерзлого каменю. Камінці, вкриті льодом, скидалися радше на жуйку, що її виплюнули на тротуар. Чи, може, на пташиний послід.
Згідно з моїми відчуттями ми й досі були вище за три кілометри. Дихати було важко, хоча ми вже і провели тут понад два тижні. Я чомусь так і не звик до висоти та досі глибоко вдихав, коли не рухався. Мабуть, аж надто звик до життя на рівні моря.
Сніг нарешті вщух, і хмари піднялися високо в небо. Було досить далеко видно, тож я почав роздивлятися долину внизу. Хребет, на якому я стояв, обходив її півмісяцем. Долина мала площу десь 25—40 квадратних кілометрів, і її перетинали безліч струмочків та маленьких річок — звісно ж, замерзлих. Сама долина за винятком кількох пагорбів була майже рівною, якщо тільки такою може бути гірська долина.
Метрів за двісті-триста від нашої ялинки я знайшов невеличкий виступ, на якому і вмостився. Щоб роздивлятися краще, я склав долоні «біноклем» коло очей та почав уважно проходити кожен квадратний сантиметр: може, хоч щось має сліди людських рук? Так я просидів до сутінок. В останніх променях сонця я раптом побачив щось коричневе, схоже на стовбур дерева. Дивним було тільки те, що всі стовбури стояли вертикально, а цей — горизонтально. Я примружився, щосили вдивляючись у той стовбур. Розібрати щось було складно, але треба поглянути ще раз. Я дістав компас та завважив напрямок — 79 градусів. Щоб не забути, повернув пластикову мітку — краще з таким не жартувати.
Почало смеркати, і я рушив назад до нашої ялини. Тут метрів за двадцять від мене промайнуло щось біле. Я вихопив стрілу та завмер. П’ять хвилин — стрибок. Потім ще один. Ось воно — маленький білий заєць. Великі вуха, довгі лапи — стрибає між деревами.
Я обережно напнув тятиву, прицілився в середину тільця зайця та спустив курок. Щойно вилетіла стріла, як заєць скочив сантиметрів на п’ятнадцять убік. Стріла увійшла у сніг, а моя невдала здобич іще раз чи двічі стрибнула та зникла.
Я пішов викопувати свою стрілу. Сніг боляче шкрябав руки, і я вирішив, що зроблю це завтра.
Коло Ешлі яскраво палав вогонь. Вона навіть примудрилася зігріти для мене води та м’яса — останнього вже було обмаль. Думаю, вистачить іще максимум на день.
— Що сталося? — вона помітила, що на одну стрілу стало менше.
— Воно втекло.
— А що було б, якби не втекло?
— Мали б смаженого кролика на вечерю.
— Наступного разу клич мене — я потримаю його, поки ти стрілятимеш.
— Згода. Тільки лови сама.
Вона розсміялася.
— А ти не хочеш трохи прогулятися? — спитав я.
— Ти серйозно? — брови злетіли угору.
— Так. Думаю, якщо я буду тебе підтримувати, ми зможемо дійти до одного пагорба тут поруч. Мені потрібні твої очі.
— Ти щось побачив?
— Не знаю. Може, й ні. Але я не хочу ризикувати — треба, щоб ми обоє подивилися.
— А чим ми ризикуємо?
— Нам варто спуститися ще нижче. Проте якщо вирішимо йти туди, то доведеться ще кілька кілометрів пройти по плато. І це відхилення від нашого маршруту на два чи три дні. І ще дні три-чотири знадобиться на те, щоб повернутися на наш напрямок. Тобто додаткові сім діб, якщо я помилився.
Їй не треба було пояснювати, що ми і так балансуємо на лезі ножа. І зайвий тиждень легко може нас убити. А може, ми вже й так мертві, просто самі ще цього не знаємо.
— А що ти бачив?
— Точно не знаю. Щось схоже на дерево — тільки воно лежить горизонтально десь на рівні верховіття інших дерев. Єдина горизонтальна лінія у морі вертикальних.
— Чи безпечно мені йти на той пагорб?
— Ні, але сани я не зможу туди затягти. Ми будемо йти повільно, по кроку.
— Я тобі вірю. Значить, підемо туди.
— Ні, справа зараз не в довірі. Одна голова добре, а дві краще. Треба, щоб ще хтось, крім мене, подивився.
— Коли вирушаємо?
— На світанку. Думаю, краще за все буде видно саме вдосвіта.
Звісно, іти з Ешлі на той хребет було ризиковано, але ми мали ухвалити рішення щодо напрямку, а це вкрай важливо. Уперше вилізши з нашого літака, ми йшли навмання. Проте зараз, коли ми вже зайшли так далеко, будь-яке відхилення може стати фатальним — такі рішення треба приймати разом.
А ще нам потрібен перепочинок.
Ми залізли у свої спальники та дивились, як полум’я підсвічує гілля нашої ялинки. Сьогодні мені вперше стало спекотно — настільки, що довелося розстебнути спальник. Попоївши, я оглянув ногу Ешлі: набряк трохи зменшився, і стало помітно, що на місці перелому утворюється рубцева тканина. Добрі ознаки.
Я сів навпроти, узяв її здорову ногу та заходився розтирати стопу, щиколотку, коліно та стегно, щоб покращити кровообіг. Вона підвела на мене очі:
— Ти точно хірург? Більше схожий на масажиста.
— Ти лежала майже нерухомо два тижні. Нам треба відновити кровообіг. Якщо встанеш зараз — скидатимешся на Івана-покивана.
— На кого?
— Ну, Іван-покиван. Така іграшка. Гойдається, але не падає. — Я розтирав її стегно, й Ешлі на мить скривилася від болю, а потім видихнула та нарешті розслабилася.
Суто із зовнішності ніколи не можна дістати точного уявлення про людину. А от коли торкаєшся руками, все стає зрозуміло. Ешлі була наче суцільний м’яз. Довгий підтягнутий м’яз. Скоріш за все, саме це і врятувало їй життя, бо інша людина просто склалася б навпіл під час тієї аварії.
Я обережно почав масажувати ліву стопу так, щоб не ворушити стегно. Аби відновити кровообіг, треба лише трохи розім’яти підйом та литку.
— Не хотів би я зазнати удару такою ногою. Ти наче вся із суцільного м’яза.
— Не сказала б, що почуваюся хоч якимось м’язом.
— Нічого, це все повернеться. Кілька тижнів — і будеш як новенька.
— А твоя дружина добре бігає?
— Коли я вперше її побачив, ще в школі, мені здалося, що вона просто якась рідина. Наче вода раптом почала ходити. Вона ніби летіла над полем, і її ноги ледь торкалися трави.
Я натиснув на литку, і Ешлі поморщилася.
— Як повернемося, ти маєш навчити Вінса масажу, — вона на мить затамувала подих. — Ні, ну серйозно, де ти цього навчився?
— Ми з Рейчел і далі бігали, вступивши до медичного університету, і так сталося, що ми були одне одному за тренера. А масаж був їй конче потрібен, бо від матері їй дісталися не надто вдалі стопи.
— Як це — невдалі?
— Кісткові мозолі.
— І ти дійсно масажував кісткові мозолі своєї дружини?
Я сильно натиснув на підйом, і пальці її ноги зігнулися.
— А що, у це так важко повірити?
— Та тут у нас хронічне кохання, лікарю.
— Хіба Вінс не робить тобі масаж стоп?
— Він навіть у гумових рукавичках до моїх стоп не доторкнеться.
— Тоді мені справді доведеться провести з ним бесіду.
— Слушна ідея. А коли ми вже складаємо список, то додай до бесіди ще й урок з розпалення вогню без сірників.
— Е, ні, — всміхнувся я.
— Чого це?
Я одягнув на стопу шкарпетку та сховав її у спальний мішок.
— Бо спочатку я вмовлю його купити супутниковий телефон.
Ешлі засміялась, і я навіть не знаю, що було приємніше: чути її сміх чи веселе тріскотіння дров у вогнищі.
Розділ двадцять шостий
Мені було тепло, і я лежав, роздивляючись літак, що пролітав десь у десятьох кілометрах над нами. Яка іронія! Ешлі давно спала та тихенько сопіла. Ледь відчутний вітерець пробирався крізь віти ялини, і де-не-де можна було розгледіти чудове зоряне небо. Я ніяк не міг заснути — усе міркував над рішенням, яке доведеться завтра прийняти. Чи дійсно там щось є? Може, після п’ятнадцяти днів мені так хотілося щось побачити, що тепер я приймаю уявне за дійсне?