Гора між нами

— А що ти робитимеш?

— Зроблю лук.

— Я думала, у нас є лук. — Вона поглянула на Ґроверів блоковий лук, причеплений до саней.

— Та ні, не такий.

Я виліз із-під ялини та заходився шукати. Мені потрібні були два шматочки деревини: одна загнута гілка метр завдовжки (вона буде основою для лука — я напну на неї повороз) та інша гіллячка завбільшки з держак молотка — саме вона й буде обертатися. За півгодини я знайшов годящі гілки.

Сніг під моїми снігоступами проминався, тож іти ставало важко. На певній відстані від нашої ялинки я спинився відпочити. Точніше, пошпигувати — кого я обманюю. Ешлі сіла на санях та підкидала в багаття гілочки. Вогонь яскраво підсвічував її обличчя. Навіть за таких умов вона красуня — тут не посперечаєшся.

Я ані на мить не забував, у якому скрутному становищі ми опинилися. Переді мною стояло майже неможливе завдання. Але раніше я не дивився на це її поглядом. Ось вона сидить у своєму спальнику і не може робити більш нічого, окрім як підкидати дровенята та чухати Наполеона. Вона в усьому залежала від мене. Їжа. Пересування. Вода. Туалет. Без мене вона могла лише спати. Якби я протягом дванадцяти днів аж так від когось залежав, мені вже давно зірвало б дах. А вона ще тримається.

Для хірурга цілком нормально вдиратися в наявну проблему та розв’язувати все, наче всемогутній Зевс, а потім зникати, поки ще не проявилися наслідки. Далі — це вже робота медсестер і санітарів. На них, по суті, лежить усе «лікування». І зараз Ешлі був потрібен лікар, що міг би впоратись і з тим, і з тим. Хірургом бути легко. А ось дбати про пацієнта — ні. І я не знав, як полегшити її становище.

Я спустився в наш прихисток, закутався у свій спальник, з’їв трохи м’яса та примусив себе випити води. Незабаром пальник джет-бойла стане нікчемним тягарем, адже вичерпається газ, але в його чаші можна буде кип’ятити воду на відкритому вогні. Завбільшки він як невеличкий ківшик, але алюміній є алюміній.

Ще десь із годину ми пили воду й жували м’ясо, а я тимчасом виготовляв лук. Коли я ховав Ґровера, то забрав шнурки з його черевиків — тепер вони знадобляться. Я узяв один шнурок, зав’язав на кінці петельку й просилив у заглиблення, що зробив на кінці довгої гілки. Потім натягнув його, згинаючи гілку, та закріпив у такому самому заглибленні на іншому кінці. Надто сильно напинати не став, щоб ще можна було обкрутити тятивою другу гілочку. Якщо правильно все розрахувати, то вистачає лише кількох рухів цим луком, щоб розпалити вогонь. Другу гілочку я вкоротив до 25 сантиметрів, зробивши її з одного краю ширшою, щоб тертя було краще. Посередині я прорізав горизонтальний жолобок, у якому буде ходити тятива мого лука.

Зрештою я закінчив приготування, відклав усе це вбік. Наостанок іще сьорбнув води та вперше за останню годину підвів погляд.

— А ти вмієш працювати зосереджено, коли треба, — зауважила Ешлі.

— Є підозри, що це нам скоро знадобиться.

— Як щодо свіжих новин? Гадаєш, де ми? Маємо про що поговорити?

— Ну, ми десь на півтора кілометра відійшли від місця аварії. Завтра я збираюся піднятись на отой пагорб і поглянути, що там на плато з іншого боку. Я планую триматися цього самого напрямку — наскільки дозволятиме рельєф. М’яса нам вистачить іще на кілька днів, отож будемо йти, поки йдеться. Ти маєш пити якомога більше води. Їж скільки хочеш. Ну і кажи, якщо я надто на тебе тиснутиму. Сьогодні я трохи розгнівався, так що пробач мені, будь ласка.

Вона зітхнула.

— Так, ти мене теж прости. Мені не слід було на тебе гримати.

— Ти в нелегких умовах, — я похитав головою. — І майже в усьому залежиш від мене. Таке кого хочеш розізлить.

Я підкинув ще трохи гілля у вогонь, підсуваючись якомога ближче. Утома звалювала мене з ніг. Я знову згадав про Ешлі й примусив себе розплющити очі:

— Тобі щось треба? Чим допомогти?

— Ні-ні, все гаразд, — вона спробувала всміхнутися та майже відразу заснула.

Розділ двадцять четвертий