Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Одначе ти залишишся живий.
— Ні, не буду так ризикувати, — я похитав головою.
— Я думала, ми вирішуємо разом.
— Ми разом не тільки ухвалюємо рішення. Ми вдвох або виходимо звідси, або ні. Або так, або так. Ніяких «може», «якби» та «але».
Ешлі заплющила очі, і з-під повік викотилася сльоза.
— Ми тут вже п’ятнадцять днів, — вона не дивилася на мене. — І насправді ми просто зволікаємо з неминучим. Якщо ти щодо цього згоден, то маєш іти далі без мене та спробувати. Краще нехай виживе хтось один, аніж помремо ми обоє.
— А ось тут ти помиляєшся. Сам я не виживу.
— А якщо я примушу тебе силоміць?
— Тоді мені доведеться вдарити тебе по голові, прив’язати до саней та непритомну тягти звідси. Ну, годі вже про це. Я тебе не кидатиму, і крапка.
Ми сиділи поруч, вдивляючись у своє безрадісне майбуття. Ешлі взяла мене під руку та поклала голову мені на плече.
— Навіщо тобі це?
— Є певні причини.
— Тобі колись доведеться мені пояснити, бо я їх не розумію.
Я встав та підняв її.
— Бо ти не намагаєшся збагнути це з мого погляду.
Ми почали спускатися вниз. Вона повільно переставляла ногу, чіпляючись за мене. На півдорозі ми спинилися відпочити, а я саме хотів відкопати свою стрілу.
— Ми наче беремо участь у перегонах у мішках, — мовила Ешлі, витираючи соплі.
Я кивнув, і ми пішли далі. Вона обережно ступала, а я стежив, куди вона поставить ногу — бо якщо Ешлі впаде, виставивши зламану ногу вперед, то знепритомніє через больовий шок. А цього я точно не хотів. Вона щосили чіплялася за мене. Два тижні без руху не надто добре впливають на спину.
— Спинімося, — попросила вона, повертаючись до мене обличчям. Ми були просто як двійко дітей на дискотеці. — Що, запхаєш руки мені в кишені? — розсміялася вона, прочитавши мої думки.
— Ні-ні, не буду. Але ми наче непогана команда.
— Не те слово. Якби Вінс спускався зі мною з цього хребта, то ми обоє вже попадали б, мені було б дуже боляче, а він би намагався виплюнути сніг, який я запхала б у його горлянку за це.
— Чогось кожного разу, як ти про нього говориш, складається враження, що ви зовсім різні люди. Чому так?
— Так ми і справді різні. Проте він мені подобається. Він веселить мене, і в нас багато спільного.
— З таких причин люди зазвичай беруть собаку з притулку. А не супутників життя на наступні сімдесят років.
— Ой, ну то скажи, яка ж тоді годяща причина, щоб одружитися?
— Кохання.
— Е ні. Це трапляється лише з обраними. А решті простих людей випадає погоджуватися на те, що є. Інакше…
— Що «інакше»?
— Інакше можна ціле життя прожити, чекаючи на казку, якої не буває.
— А що, коли ти проґавиш свою казку, бо не схотіла на неї чекати?
— Це як у «Красуні»[39], чи що? Мені все життя намагалися пояснити цю маячню. Я шукала його, чекала, намагалася ретельно ставитися до вибору чоловіка й не кидалася в обійми першого-ліпшого. Але все, більше я в це не вірю. Славних хлопців уже порозбирали. Таких, як Ґровер чи ти. А мені просто не пощастило зустріти такого.
— Гадаю, ти…
— Що я?
— Ти надто зле про себе думаєш, якщо погодилася вийти за того, хто не відповідає твоїм вимогам. Ти заслуговуєш на краще.
— Бене Пейн, та невже ти заграєш до мене?
— У жодному разі. Просто кажу, що ти надзвичайна жінка. А якщо твій Вінс не надзвичайний і з ним ти не світишся щастям — не виходь за нього. З усією повагою до того хлопця — не роби цього.
— Легко тобі казати. Ти вже п’ятнадцять років одружений, і тобі не треба виходити на ринок, де пропозиція набагато перевищує попит. Справа не в тому, що Вінс не робить мене щасливою, ні…
— Я й не говорив, що це просто. Але ти заслуговуєш на щось… на когось дійсно чудового.
— Я це запам’ятаю, — всміхнулась Ешлі та почухала мені бороду. — У тебе тут сивина.
— Час іноді робить таке. Час і…
— Що «і»?
— І чималий пробіг вибоїстим шляхом.
Ми нарешті дісталися наших саней, і я знов прокрутив у пам’яті нашу розмову. Аж тут мене наче молотком вдарило. Час та пробіг добре вміють пояснювати.
Я допоміг Ешлі загорнутись у спальник і влаштуватися на санях, а сам встебнувся в ремені.
— Ти як? Наче зблід. Усе гаразд? — спитала вона.
Я лише кивнув, намагаючись на неї не дивитися. Моє обличчя виказало б мене з головою.
Розділ двадцять сьомий
Наш ялиновий прихисток лишився позаду, і ми рушили в дорогу. Сніг підмерз, отож іти було легко. Ешлі мовчала. Загалом вигляд вона мала не вельми добрий — дуже схудла та змарніла. Їй конче потрібна нормальна їжа. Її організм і так з усієї сили намагається вижити, а тут ще й травми…
У денному світлі я оглянув сліди навколо ялинки: дійсно приходив лось. Як же я жалкував, що не спробував його підстрелити. Навіть невеличкого лося нам стало б на кілька тижнів.
— Та ти ж не знав, що воно таке. Ну а якби то був ведмідь? — Ешлі почула моє бурмотіння.
— Тоді я, мабуть, був би мертвий.
— Значить, вирішив правильно.
— Так, але в нас могло бути м’ясо…
— Ага. А може, ведмідь саме зараз облизував би свої пазури, повечерявши тобою та з’ївши мене на десерт.
— Ти любиш фільми жахів? — здивовано спитав я.
— Ні, а що?
— У тебе якісь моторошні думки.
— Я колись працювала в міській газеті у кримінальному розділі. Так що, либонь, я на все життя надивилася на фотографії тих людей, які хибно оцінили ситуацію. Іноді краще не дізнаватися, що там за шум у коридорі.
Я підняв Наполеона та посадив їй на руки, а він устиг лизнути мене в обличчя. Ще я краще закріпив ті «черевички», що їх зробив для нього, і почухав пса проміж вух. Задоволений, він зник у спальнику Ешлі. Я розвернувся, застебнув на грудях ремені та почав тягти. З усіх наших днів у дорозі цей, напевно, буде найдовшим.
До обіду ми встигли пройти більше як три кілометри. Непогано, але я дуже втомився.
— Гей, може, трошки відпочинеш? — почувся голос Ешлі.
Я спинився та важко сперся руками на коліна, намагаючись відсапнути.
— Ага, хороша ідея, — зрештою мовив я та розстебнув ремені.
Під двома деревами неподалік була невеличка западинка, і я почав штовхати сани туди. Тут сніг піді мною різко провалився — часу зреагувати не було. Снігоступи зігнулися майже навпіл, і я провалився аж по шию. Удар припав на й без того зламані ребра. Ноги опинились у крижаній воді по самісінькі коліна. Легені пекло, вдихнути не міг. Інстинктивно я схопився за щось, що могло би стримати моє падіння — і то були сани. Унаслідок цього вони перекинулися набік, Ешлі разом з Наполеоном вивалилася назовні. Пес скиглив, а Ешлі кричала від болю.
Я спробував якось видряпатися, але мене затягувало у струмок. Опори для ніг не було, а кожен рух супроводжувався нестерпним болем у ребрах. Я завмер, зосередився та підтягнувся руками. Потім іще раз. Сантиметр по сантиметрові мені вдавалося витягти своє тіло з тієї діри. Було вкрай важко — мокрий сніг скидався радше на сипкий пісок. Зрештою мені пощастило видертися на поверхню.
Ешлі лежала за метр від мене, важко дихаючи та стискаючи кулаки. Я підповз до неї й оглянув зіниці — в них раніше за все видно ознаки шоку. Вона позирнула на мене, а потім звела очі до неба. Мабуть, цього її вчили на тренуваннях.
Я був геть мокрий приблизно по пояс. Вогню ми не мали, обом було страшенно боляче, а нам ще принаймні день іти по цій пекельній долині. У принципі, я міг би йти в мокрому одязі — він замерзне та стане кілком. Це краще, ніж якби він прилип до шкіри. Однак у мокрих черевиках я точно довго не витримаю. Я підтягнув до себе сани та, перевернувши їх, побачив діру приблизно на рівні плечей Ешлі. Мабуть, я порвав їх об щось, коли перекинув.
Треба оглянути її ногу. Я, як міг, трохи підняв їй голову та розстебнув спальник. Добре, що кістка не зламалася знову, але усі крихітні зв’язки у кістці, що тільки-но почали формуватися, розірвалися. Нога набрякала просто на очах.