Гора між нами

Хочу трохи пояснити. Коли ми рушили, я обрав певний напрямок, 125 градусів. Дуже скоро перед нами з’явився пагорб. Ми обійшли його, і з іншого боку я знов узяв орієнтир у тому самому напрямку. Одначе цього разу моя висхідна точка була на півтора кілометри збоку. Як на шаховій дошці: ідеш по лінії, потім повертаєш праворуч, проходиш три квадрати, знов повертаєш та вирушаєш у той самий бік. Тільки тепер на три клітинки праворуч. Отже, якщо рахувати по прямій, ми віддалилися приблизно на тринадцять кілометрів від літака, але насправді пройшли вдвічі більше через постійні відхилення.

Якщо вірити моїй мапі, між нами та чимось подібним до дороги, яку я бачив на екрані GPS, ще 25—30 кілометрів. Ми перебуваємо тут уже чотирнадцять днів та рухаємося черепашачими кроками. І хоч мені понад усе кортіло йти вперед, нам треба було опорядити собі якийсь прихисток та знайти ще їжі. Без цього рухатися далі не можна. Я без харчів навіть дня не пройду, а крім того, буду заслабкий і не здатний полювати.

Діставши сокиру, я відрубав кілька гілок із завітряного[37] боку дерева та зробив щось на кшталт входу. Відрубані ж гілки поклав з іншого боку, щоб додатково захиститися від вітру. Ще я відтяв кілька галузок із сусіднього дерева та сторчма закопав їх у сніг, а верхівки переплів з гілками нашого дерева. Вийшло щось подібне до стіни з гілля. Десь за годину ми мали більш-менш прийнятне сховище.

— Непогано! — похвалила Ешлі нашу нову домівку.

— Жити б я тут не став, але поки що згодиться.

Далі відкладати було не можна: треба розпалити вогонь. Тертям. Я назбирав шматочків деревини, глиці, маленьких гілочок і навіть трохи ворсу зі своїх шкарпеток. Потім налаштував лук та почав повільно обертати паличку на шматку деревини. Скоро в тому шматочку з’явилася заглибина, і я швидше зарухав луком. На такій висоті мені знадобилося кілька хвилин, перш ніж з’явився димок. Побачивши його, я доклав іще зусиль і за п’ять хвилин сидів у диму. Я вирішив, що вже, мабуть, маю вуглець, та відклав лук. Дійсно, у заглибині щось зажевріло, тільки-но я легесенько подув. Я так зрадів, що дмухнув іще раз — надто сильно. Усе розлетілося з попелом. Довелося починати спочатку.

Цього разу я крутив паличку хвилин вісім чи дев’ять. Якщо вам випадало колись таке робити, то ви знаєте, що вісім хвилин — це немало. У досвідчених людей за дві хвилини вже горить вогонь. А мені, як завжди, бракувало досвіду. Я відклав лук, підняв дошку та обережно подув. Цього разу засвітилася червона цяточка та пішов дим. Я ще трошки подмухав, а потім додав туди глицю та ворс. І знов подув. І знов. І ще раз.

Нарешті з’явився крихітний вогник. Я дмухнув на нього, і він побільшав. Я переніс його у вже готову купку гілочок, і вона зайнялася.

— Ти навіть крутіший за Робінзона. Ти щойно добув вогонь голіруч. Де ти цього навчився? — Ешлі приголомшено хитала головою.

— Коли я жив у Денвері…

— Це коли ти вчився різати людей? — урвала вона мене.

— Ні, тоді я вже вмів їх різати. Цього вчаться на трупах, — усміхнувся я. — Так от, ми з Рейчел почали багато ходити в гори — це було дешево, і нам подобалося. І якось у неї з’явилась оця дурна ідея ходити без сірників та запальничок. Ніякого газу, жодних туристичних пальників, ніяких, крий Боже, джет-бойлів. Їй схотілося робити це як у давнину. Тож, якщо нам не вдасться добути вогонь, ми лишимося мокрими. Я купив кілька книжок та потренувався вдома. Навіть звернувся до місцевого інструктора з табору скаутів і взяв у нього кілька уроків. Ми пішли в гори, і я навчився це робити як слід.

— Треба буде подякувати їй, коли ми повернемося. І той інструктор навчив тебе так губи кривити?

— Як «так»? — здивувався я.

— Коли ти над чимось зосереджено працюєш, у тебе якесь отаке обличчя… — Ешлі скривилася, немов її праву брову, щоку та куточок губ смикнули за мотузочку.

— І що, здається, ніби мені боляче, чи що?

— А схоже, що мені боляче?

— Так, дуже.

— Тоді я якось не так зобразила. У тебе виходить не біль, а просто ідіотська гримаса.

— Ну, дякую. Треба буде це пригадати наступного разу, як тобі закортить у туалет.

Вона розсміялася.

— З тебе хіба медсестри не сміються?

— Під маскою не видно, — я скривив подібну пику.

Ешлі відкинулася на спину, заплющивши очі. Стало тихо, і я раптом утямив, що встиг звикнути до звуку її голосу. І в цій тиші я замислився, як мені буде, коли не чутиму його високий дзвін кожного дня.