Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
На висоті метрів у десять я спинився та озирнувся навколо. Перше, що мене здивувало, — як далеко ми відійшли від нашої попередньої стоянки під ялиною. Кряж, на який ми схóдили, щоб дійти рішення стосовно напрямку руху, лишився далеко позаду. Якимось чином ми перетнули майже всю долину. Кілометрів тринадцять або, може, шістнадцять. Отож, ми десь поруч. Я склав долоні «біноклем» і почав шукати. Нам конче треба відпочити від усього цього. Ми заслужили.
— Давай же… Нехай тут буде хоч щось, будь ласка…
Знизу з долини видно не так добре, як із того хребта згори, тому мені знадобилося кілька хвилин, щоб відшукати те, що ми бачили. А потім я розсміявся. Дістав компас, перевірив напрямок — ще й повернув кільце з мітками, щоб через виснаження не помилитися, — та зліз униз.
Ешлі зовсім охляла й не дивилася на мене. Вона майже здалася. Я запхав свій спальник у рюкзак, причепив усі наші речі до саней та застебнув на грудях ремені. Навіть найпростіші дії відбирали багато сили, якої в мене і так не було. Перший крок пройняв моє тіло спазмом болю. Другий ледь не вбив мене. На десятому я перестав відчувати будь-що, і було вже не так і погано.
Я згадав, що вже давно не мочився, а якщо зважити на те, як багато мені довелося пітніти, це геть зле. Організм надміру зневоднений. Я зупинився, напхав у пляшку снігу та дав Ешлі.
— Ешлі, слухай, треба, щоб ти розтопила сніг. Добре? Для мене. Мені дуже потрібна рідина.
Сніг був важкий, я йшов наче запряжений у плуг. Дерева постійно затуляли краєвид, і я прошкував точно за компасом, перевіряючи напрямок кожні кілька кроків. Я замічав якесь дерево, доходив до нього та по компасу намічав наступне. Кожні хвилин десять я брав у Ешлі пляшку й робив кілька ковтків. Так ми рухалися протягом двох чи трьох годин.
Коли нарешті ми вийшли з ліска, повалив лапатий сніг. Кожна сніжинка була завбільшки з добрячий п’ятак. Ми ступили на вкрите льодом озеро, що десь на півтора кілометри овалом простягалося до гір напроти нас. Крізь заметіль було погано видно, але це видовище здавалося чи не найпрекраснішим у моєму житті. Я впав навколішки та боляче забився, намагаючись відсапнути. Серце важко гупало об ребра.
Ешлі лежала на санях обличчям в інший бік. Такий вже є ґандж у саней, нічого не вдієш. Але їй треба це побачити, і то негайно. Я підповз до неї, по лікоть у снігу, та повернув ноші. Очі її були заплющені.
— Гей, — поплескав я по плечу. — Ти не спиш?
— Бене… Пробач мені…
Я приклав пальця їй до губ та показав рукою на інший бік озера. Ешлі примружила очі, намагаючись щось розгледіти в густому снігу. Потім нахилила голову — і нарешті зрозуміла, що бачить. З очей потекли сльози.
Розділ двадцять дев’ятий
Уже був майже вечір. Якщо точніше, то 16 : 17. Я щойно провів операцію та повернувся у свій кабінет. Моя секретарка повідомила:
— На вас чекає дружина.
Ти ніколи не приходила і не «чекала» на мене.
— Правда? — здивувався я.
Секретарка лише кивнула — вона вже знала. Я відчинив двері свого кабінету, а там сиділа ти, роздивляючись кольорову палітру. Таку товсту прямокутну штуку, що розкладається, мов віяло, та має всі кольори геть усіх відтінків, які тільки бувають. Ти спиралася підборіддям на руку та уважно дивилася на стіну й на палітру.
— Привіт, — мовила ти.
Знявши блакитні бахіли, я викинув їх у смітник.
— А ти чого тут?
Ти почала мостити те віяло до стіни.
— Мені подобається ось цей синій. Що скажеш?
На стіні були звичайні «чоловічі» смугасті шпалери — це ти їх обирала торік, коли ми робили ремонт у кабінеті.
— Та мені й ці подобаються наче. — Я провів рукою по стіні.
А ти була нібито десь не тут. Перекинула палітру, витягла інший зразок:
— Хоча можна й отакий обрати.
— Тобі що, дійсно він подобається більше, ніж оці шпалери по 67 доларів за квадрат? Ми ж лише минулого року їх обрали.
Ти взяла з мого столу якийсь каталог і розкрила на закладинці.
— А ще мені подобається ось це дерево. Дивися, воно підходить чоловікові, але не надто темне. У такому оточенні можна розвиватися.
Я оглянув свій кабінет. У мене тут стояли меблі на шість тисяч доларів — сучасні, модні, придбані майже тоді саме, коли ми обрали ті шпалери. Я вже почав думати, за скільки ті меблі можна продати в Інтернеті.
А ти знову щось витягла — цього разу велику теку. У таких дизайнери носять свої малюнки. Відкрила її в мене на столі та показала кілька знімків з галереї мистецтв.
— Ось, — тицьнула ти в один, — це мені подобається. Асоціюється з Норманом Роквеллом[40]. А ось це — з Фордом Райлі[41]. — Ти похитала головою. — Знаю, вони всі такі різні, але… але мені подобаються. Та чи вистачить нам на стінах місця, щоб усі повісити?
— Серденько?
Ти підвела на мене погляд. Вочевидь, для тебе це все щось означало.
Я тоді страшенно втомився — не спав упродовж двадцяти годин і провів чотири операції. Одна ледь не закінчилася погано.
— Ти це про що зараз?
— Про дитячу, — просто сказала ти.
Слова лунали та відбивалися від стін кабінету. Дииии-тяаааа-чуууууууу. Це як кімната Пітера Пена, чи що?
— Бене! — Ти поплескала мене по плечу. — Ти взагалі мене слухав?
На моєму обличчі був, мабуть, страшенно дурний вираз, адже ти, сковзнувши рукою мені під сорочку, притисла долоню до живота.
— Про дитячу.
Якщо тієї ночі, під час шторму, ти розігнала хвилі, підняла мене з води і сповнила легені повітрям, то тоді в моєму кабінеті, коли під твоєю долонею у мене в животі зашурхотіли метелики, ти позбавила мене здатності дихати.
Розділ тридцятий
Ми не стали ризикувати зайвий раз і вирішили обійти озеро. Я був переконаний, що воно не більш як метр у глибину, але оскільки перевірити це неможливо, то краще триматися берега. Берег був досить рівний, і йти було легко. Так легко, як не було ще ніколи в цих горах. Здавалося, що мене от-от зупинять за перевищення швидкості. Прошкувати до іншого берега ми мали десь півтора кілометра і подолали їх трохи більше ніж за півгодини. Тут берег брав злегка вгору, і я потяг Ешлі крізь невеличкі дерева, що росли вздовж берега. Ми знову спинилися, щоби ще раз роздивитися.
Попереду метрів на дванадцять угору височіла конструкція у формі літери А. Передній фасад будівлі був повністю скляний. На даху бракувало кількох черепичок, але загалом будинок був у чудовому стані. Сам фасад, пофарбований у жовте, дивився на озеро. Оскільки вітер тут дув зазвичай ззаду, то фасад був засипаний снігом лише до середини. За кілька хвилин я відкопав вхідні двері та зробив щось на кшталт рампи для саней. На масивних дверях висів молоток, і я вже хотів постукати, коли Ешлі запропонувала:
— Ти спершу штовхни — може, відчинено?
Двері легко піддалися під моєю рукою.
Уся трикутна конструкція зі скрученої сосни утворювала одну величезну кімнату. Тут, мабуть, і баскетбольний майданчик помістився б. Підлогу зроблено з бетону. Дах по боках спускався аж до землі, тому вікна були лише спереду й позаду. Праворуч був камін, у якому вільно могли б спати двоє людей. Перед ним стояла масивна чавунна решітка. У кутку лежали дрова — купа заввишки метри три. Ми двоє могли б усю зиму ними топити. На мій погляд, їх було шість або сім вантажівок, не менше.