Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Скажи мені от що: як ти зрозумів, що хочеш одружитися з Рейчел? Як саме це можна знати?
—Доброго ранку.
— Він такий самий добрий, як і тринадцять до нього. Розбудиш мене, коли буде добрий.
— Бачу, тобі значно краще.
Я сів коло неї, розстебнув спальник та оглянув ногу. Гарні новини полягали в тому, що не було поганих. Нічого не змінилося.
— В обід треба охолодити стегно, добре?
— Я й досі чекаю відповіді. Серйозно.
Я заходився запихати свій спальник у чохол.
— Як тобі сказати… Мені хотілося кожну мить бути поруч із нею. Я волів сміятися разом з нею, плакати з нею, постаріти з нею. Тримати її руку, гладити її коліна під столом. А ще я хотів кохатися з нею — і якомога більше.
Ешлі розсміялася.
— То ви були… гм, активні до самого розлучення?
— Найкраща частина подружнього життя — це те, що в ліжку все стає дедалі краще. Зникає оте «треба щось комусь довести». Принаймні зі мною так було. Мабуть, у багатьох чоловіків це через фільми, які насправді мають обмаль спільного з життям. Суть не в тому, щоб брати, а в тому, щоб поділяти. А у фільмах цю частину якось не дуже добре висвітлюють. Там тільки пристрасті й піт. І не те, що мені пристрасті не подобалися, ні — просто це ще не все. Звісно, у багатьох подружжів пристрасть часом згасає, але є сила-силенна пар, що за тридцять, сорок або навіть п’ятдесят років подружнього життя дізналися набагато більше таємниць, аніж ми думаємо. Здається, це ми, молоді, знаємо все про палке кохання, але я впевнений, що ні. Ті старі ще можуть завдати нам усім гарту. Згадай лишень Ґровера.
— А що, коли один хоче, а другий — ні?
— О, Рейчел називала це «секс із жалощів», — розсміявся я. — І в більшості випадків це був жаль до мене.
— Із жалощів? — перепитала Ешлі.
— Ну, щось на кшталт «серденько, допоможи мені, я не можу заснути…».
— І що, допомагала?
— Ну, не завжди. Але частенько.
— А що ж ти робив, як не допомагала?
— Приймав снодійне.
— Мабуть, я ставлю надто інтимні питання?
— Еге ж.
— І як це — жити після розлучення?
Я глибоко вдихнув.
— Вважай, і не жити зовсім.
— Давно ви вже не разом?
— Так давно, що я взявся купляти гуртові пакунки снодійного. — Я почав знімати зайві речі з саней. — Слухай, маю до тебе прохання. Тобі слід устати. Не треба буде спиратися на пошкоджену ногу, але ти маєш якось ворушити здоровою ногою, щоб покращити кровообіг.
Вона мовчки простягла до мене руки. Я розстебнув її спальник, Ешлі сперла об мене здорову ногу та неквапом підвелася. Їй запаморочилося в голові, тому вона схилила її мені на плече та стала майже рівно.
— Відчуваю себе майже нормальною людиною.
— Ну, як нога?
— Болить. Щоправда, біль став радше тупий, а не такий гострий, як раніше. Звісно, якщо не напружувати м’язи.
Я трохи змінив положення шини на її нозі, поки вона трималася за мене. Раптом Ешлі заточилась, і я схопив її за боки, щоб не дати впасти.
— Постій ще кілька хвилин. Твоєму серцю корисно змінити тиск. Йому доведеться напружитися, щоб ганяти кров, і це добре.
Вона роздивлялася гілки над нашими головами та всміхалася.
— Ноги змерзли.
— Ну, не дивно. Ти ж вештаєшся тут у шкарпетках та білизні.
— Отак, як ми зараз стоїмо, у старшій школі ми танцювали з хлопцями, з котрими гуляли.
— Давненько я вже не чув слова «гуляти» в цьому сенсі.
— Якщо хлопець мав серйозні наміри, то можна було покласти руки йому на плечі — а він клав на талію. Якщо вчителі не дивилися, то хлопець міг навіть обійняти за спину. Погані хлопці мацали дівчат за сідниці чи засовували їм долоні в задні кишені джинсів. Батько не дозволяв мені дружити з такими хлопцями.
— Мав рацію.
— Вінс ненавидить танцювати.
— Ну, я теж не любитель.
— Чому?
— Не маю почуття ритму.
— Слухай, давай мене опускати, бо, напевно, досить.
Я допоміг їй знову вмоститись у мішку.
— А покажи мені кілька рухів, — раптом мовила вона, супроводжуючи це якимось жестом.
— Танцювати, чи що?
Кивок.
— Та ти здуріла, либонь.
Вона покрутила пальцем у повітрі.
— Давай-давай, я чекаю.
— Та я наче олов’яний солдатик. Я навіть танок білої людини не годен зобразити.
— А це що таке?
— То такі дивні посмикування, що їх чорношкірі роблять, кепкуючи з білих. Але, навіть щоб кепкувати, потрібне почуття ритму, а в мене його немає.
— Я чекаю. — Ешлі схрестила руки на грудях.
— А ти не луснеш, ні?
— А це що за вислів? — розсміялася вона.
— Мені так батько відповідав, коли я просив грошей на вихідні.
— Непростий, мабуть, чоловік.
— Є трохи.
— То ти танцюватимеш чи ні?
Я здався. Зобразив Джона Траволту з фільму «Залишатися живим», потім кілька разів намочив швабру у відрі, презентував свою версію рухів YMCA[35] та зробив кілька кроків місячною ходою Майкла Джексона. Наостанок крутонувся навколо себе та схопився за уявного капелюха, як Майкл. Коли я закінчив, Ешлі вже задихалася зі сміху. За кілька хвилин вона нарешті оговталася та прокоментувала:
— Здається, я трошечки упісялася…
Сміятися було приємно. Дійсно приємно. Звісно, понад усе я б хотів супутниковий телефон, гелікоптер, який забрав би нас звідси, та операційну, де я міг би полагодити ногу Ешлі, — але сміх переважив усе те. Наполеон дивився на нас як на божевільних. Особливо на мене.
Ешлі відкинулась на спину, і досі сміючись.
— Рейчел примусила мене вчитися танцювати, — зізнався я, застібаючи куртку.
— Справді?
— Ага. Свінг, танго, вальс. Віденський вальс. Джитербаг. Фокстрот. Навіть один чи два танці в лінію.
— І ти дійсно вмієш це все танцювати?
— Рейчел казала, що через біг у мене надто скуті стегна і внаслідок цього мені важко відчути ритм. Тому мені «прописали» танці. Цілий рік. Частина наших найбільш незабутніх побачень минула саме в танцкласі.
— Так ти вмієш танцювати?
— Тільки з нею.
— А я, якщо пощастить, матиму один танок з Вінсом на весіллі. От і все.
— Я сам дізнався, що мені подобається танцювати, лише тоді, коли почав робити це з Рейчел. Звісно, після того, як опанував рухи та навчився вести. Щоправда, коли вона мені це дозволяла. — Я розсміявся. — Загалом, не так це вже й жахливо, як я думав. Я перестав перейматися тим, який маю вигляд, та почав насолоджуватися процесом. Після тих уроків вона тягла мене танцювати на кожній вечірці.
— І ти погоджувався?
— Танці з жалощів. І в більшості випадків то був жаль до неї. Але за це я отримував винагороду, — я багатозначно підняв брову.
— Слухай, ти просто мусиш поговорити з Вінсом, тільки-но ми вшиємося звідси.
— Побачимо, — я віддав їй свою куртку та застебнув на грудях ремені. — Ворушімося, не треба гаяти сонячне світло.
— Десь я таке вже чула… Звідки ця фраза?
— Джон Вейн, «Ковбої»[36].
— Скільки ж іще у тобі сюрпризів… — Вона щільно закуталася в мішок.
— У моєму капелюсі майже не лишилося кролів.
— Щось сумніваюся.
Я взув свої снігоступи та потяг уперед сани. Вони плавно поїхали по замерзлій сніговій кірці. За кілька кроків знов почувся голос Ешлі:
— Слухай, а можна ще раз той твій танок?
Я хитнув стегнами, помив підлогу шваброю, підкинув піцу, покрутив ватну паличку та знов показав літери YMCA. В Ешлі від реготу ледь не почалась істерика. Вона навіть била повітря здоровою ногою. Під звук її сміху я потягнув сани вперед.
Розділ двадцять п’ятий
До обіду ми пройшли десь два з половиною кілометри. Я був просто як вичавлений лимон. Ліва нога задубіла — особливо неприємно на тлі того, що останні півкілометра я йшов угору і лямки люто вгризались у плечі. Пальці в мене теж почали терпнути. Добре, що сьогодні не треба нікого оперувати.
Ми влаштували годинний спочинок на березі струмка з засніженими берегами. Я затягнув Ешлі під велику ялину, а сам зняв футболку й розвісив на гілках. Звісно, на морозі вона не висохне, але принаймні піт замерзне і я зможу його вибити.