Гора між нами

— Ну, як нога?

— Болить. Щоправда, біль став радше тупий, а не такий гострий, як раніше. Звісно, якщо не напружувати м’язи.

Я трохи змінив положення шини на її нозі, поки вона трималася за мене. Раптом Ешлі заточилась, і я схопив її за боки, щоб не дати впасти.

— Постій ще кілька хвилин. Твоєму серцю корисно змінити тиск. Йому доведеться напружитися, щоб ганяти кров, і це добре.

Вона роздивлялася гілки над нашими головами та всміхалася.

— Ноги змерзли.

— Ну, не дивно. Ти ж вештаєшся тут у шкарпетках та білизні.

— Отак, як ми зараз стоїмо, у старшій школі ми танцювали з хлопцями, з котрими гуляли.

— Давненько я вже не чув слова «гуляти» в цьому сенсі.

— Якщо хлопець мав серйозні наміри, то можна було покласти руки йому на плечі — а він клав на талію. Якщо вчителі не дивилися, то хлопець міг навіть обійняти за спину. Погані хлопці мацали дівчат за сідниці чи засовували їм долоні в задні кишені джинсів. Батько не дозволяв мені дружити з такими хлопцями.

— Мав рацію.

— Вінс ненавидить танцювати.

— Ну, я теж не любитель.

— Чому?

— Не маю почуття ритму.

— Слухай, давай мене опускати, бо, напевно, досить.

Я допоміг їй знову вмоститись у мішку.

— А покажи мені кілька рухів, — раптом мовила вона, супроводжуючи це якимось жестом.

— Танцювати, чи що?

Кивок.

— Та ти здуріла, либонь.

Вона покрутила пальцем у повітрі.

— Давай-давай, я чекаю.

— Та я наче олов’яний солдатик. Я навіть танок білої людини не годен зобразити.

— А це що таке?

— То такі дивні посмикування, що їх чорношкірі роблять, кепкуючи з білих. Але, навіть щоб кепкувати, потрібне почуття ритму, а в мене його немає.

— Я чекаю. — Ешлі схрестила руки на грудях.

— А ти не луснеш, ні?

— А це що за вислів? — розсміялася вона.

— Мені так батько відповідав, коли я просив грошей на вихідні.

— Непростий, мабуть, чоловік.

— Є трохи.

— То ти танцюватимеш чи ні?

Я здався. Зобразив Джона Траволту з фільму «Залишатися живим», потім кілька разів намочив швабру у відрі, презентував свою версію рухів YMCA[35] та зробив кілька кроків місячною ходою Майкла Джексона. Наостанок крутонувся навколо себе та схопився за уявного капелюха, як Майкл. Коли я закінчив, Ешлі вже задихалася зі сміху. За кілька хвилин вона нарешті оговталася та прокоментувала:

— Здається, я трошечки упісялася…

Сміятися було приємно. Дійсно приємно. Звісно, понад усе я б хотів супутниковий телефон, гелікоптер, який забрав би нас звідси, та операційну, де я міг би полагодити ногу Ешлі, — але сміх переважив усе те. Наполеон дивився на нас як на божевільних. Особливо на мене.

Ешлі відкинулась на спину, і досі сміючись.

— Рейчел примусила мене вчитися танцювати, — зізнався я, застібаючи куртку.

— Справді?

— Ага. Свінг, танго, вальс. Віденський вальс. Джитербаг. Фокстрот. Навіть один чи два танці в лінію.

— І ти дійсно вмієш це все танцювати?

— Рейчел казала, що через біг у мене надто скуті стегна і внаслідок цього мені важко відчути ритм. Тому мені «прописали» танці. Цілий рік. Частина наших найбільш незабутніх побачень минула саме в танцкласі.

— Так ти вмієш танцювати?

— Тільки з нею.

— А я, якщо пощастить, матиму один танок з Вінсом на весіллі. От і все.

— Я сам дізнався, що мені подобається танцювати, лише тоді, коли почав робити це з Рейчел. Звісно, після того, як опанував рухи та навчився вести. Щоправда, коли вона мені це дозволяла. — Я розсміявся. — Загалом, не так це вже й жахливо, як я думав. Я перестав перейматися тим, який маю вигляд, та почав насолоджуватися процесом. Після тих уроків вона тягла мене танцювати на кожній вечірці.

— І ти погоджувався?

— Танці з жалощів. І в більшості випадків то був жаль до неї. Але за це я отримував винагороду, — я багатозначно підняв брову.

— Слухай, ти просто мусиш поговорити з Вінсом, тільки-но ми вшиємося звідси.

— Побачимо, — я віддав їй свою куртку та застебнув на грудях ремені. — Ворушімося, не треба гаяти сонячне світло.

— Десь я таке вже чула… Звідки ця фраза?

— Джон Вейн, «Ковбої»[36].

— Скільки ж іще у тобі сюрпризів… — Вона щільно закуталася в мішок.

— У моєму капелюсі майже не лишилося кролів.

— Щось сумніваюся.

Я взув свої снігоступи та потяг уперед сани. Вони плавно поїхали по замерзлій сніговій кірці. За кілька кроків знов почувся голос Ешлі:

— Слухай, а можна ще раз той твій танок?

Я хитнув стегнами, помив підлогу шваброю, підкинув піцу, покрутив ватну паличку та знов показав літери YMCA. В Ешлі від реготу ледь не почалась істерика. Вона навіть била повітря здоровою ногою. Під звук її сміху я потягнув сани вперед.

Розділ двадцять п’ятий