Гора між нами

Через шість-сім годин перші промені сонця почали підсвічувати біло-сіре верхогір’я перед нами. Я прокинувся від неочікуваного звуку — тріскотіння вогню. Мій мозок почув його крізь сон, і я перелякався, що ми горимо.

Але ні.

Ешлі вже протягом кількох годин підтримувала багаття. Увесь мій одяг добряче висох та дивом зібрався в охайну купку. Сама ж Ешлі щось ладнала у вогні довгою ялиновою гілкою — навіть не знаю, де вона її взяла. Земля навколо саней була наче виметена — вона вже спалила все, що могла, усе, до чого тільки дотягалися її руки. Наразі вона палила останні гілки — від їхнього тріскоту я і прокинувся. Мої черевики стояли іншим боком і теж були вже сухі. І шкарпетки також. А я стояв ошелешений, витріщаючись на все це, і з мене повільно спадали труси, бо вже були на два розміри завеликі.

— Привіт. Купи собі труси на розмір або два менше, коли повернемося, — вона тицьнула в мій бік гілкою, кінчик якої димів. — І краще придбай ті, на яких ґудзик, якщо, звісно, ти не рекламуєш свою сосиску.

Я негайно прикрився спальником, знову протер очі та сів.

— Слухай, якщо ти тут господарюєш, то можна мені каву, булочку з корицею, шість яєць із ріденьким жовтком і стейк по-ньюйоркськи з дерунами? А потім ще кави та помаранчевий сік, а до них шматочок лаймового пирога й одну яблучну — ні-ні, краще персикову — шарлотку.

— А мене пригостиш?

— Ти, мабуть, зовсім не спала? — змінив я тему.

— Не могла заснути. Ти стомився, навіть говорив уві сні. Увесь твій одяг промок. Не те що я багато чого зараз можу, але ось це точно мені до снаги.

— Я дуже тобі вдячний. Правда, — я з радістю взув теплі сухі черевики та схопив сокиру. — Незабаром повернуся.

За півгодини я вже повернувся з цілим оберемком дров. Потім приніс іще три такі. Мені згадалися чутки про жінок якихось африканських племен, які можуть по 3—10 годин на добу шукати паливо на багаття. Тепер я зрозумів, чому так багато.

Ми розпалили добрий вогонь, розтопили снігу та розігріли м’яса, яким і поснідали всі троє.

— У нього вже ребра світяться, — зауважила Ешлі, роздивляючись собаку.

— Еге ж… Думаю, він хотів би забратися звідси.

— І я теж… — Голос її пом’якшав, виказуючи справжні думки.

Якийсь час ми мовчали. Приємно було нарешті зігрітися коло вогнища.

— Як твоя нога?

Ешлі стенула плечима, і я присів поруч та розстебнув її спальник. Набряк дещо спав, і синець нарешті перестав рости. Це добре. Я також заходився оглядати шви, що наклав колись давно.

— Слухай, шви треба зняти, бо невдовзі нитки почнуть вростати у шкіру.

Ешлі лише слухняно кивнула. Я витяг швейцарський ніж та обережно розрізав кожен шовчик. Потім висмикнув усі нитки по черзі, складаючи їх на долоню Ешлі. Вона морщилась, але жодного разу не скрикнула.

— Ну, який я маю вигляд? — поглянула вона на мене, щойно я впорався.

— Нормально. Хороший пластичний хірург легко все виправить.

— Що, все так кепсько?

— Неоспорин чи олія з вітаміном Е теж допоможуть. Шрами стануть менш помітними.

— Олія з вітаміном Е?

— Саме так. Рейчел, бувши вагітною, просила мене мазати тією олією її живіт, щоб зменшити розтягнення на шкірі.

— Думаю, вони сумують за тобою.

— Я за ними сумую.

— До речі, не знаю, чи встиг ти це обміркувати, але який у нас подальший план? — Ешлі змінила тему.

— Сховок та їжа, — я рефлекторно поглянув на годинник — забуваю, що він тепер не працює. — Ми зараз на якомусь плато, що тягнеться ще десь півтора кілометри. А потім різко спадає униз, якщо я правильно пам’ятаю. Я сьогодні збираюся дійти до того боку плато. Якщо воно спадає долі, то там унизу щось є. Може, якесь озеро чи річка. Можливо, ми затримаємося тут на кілька днів — я хочу знайти нам ще харчів.