Полювання на чорного дика

Криваві побоїща, демонстрації, розбій та нацистські виступи і разом із тим розмаїття дешевих пабів, ресторацій та пропахлих гашишем кальянних, у яких, здавалось, ніхто не мав ні до кого діла, ніхто нікого не відслідковував, усім було на тебе начхати.

Звичайно, це абсолютно оманливе враження могло скластися хіба у зовсім простака, та для зустрічі з Дейчем кращого місця, ніж індійська кальянна в Іст-Енді, годі було шукати.

Швед винайняв візника, що було цілком зручно.

І ось керівник совєцької лондонської резидентури власною персоною, Арнольд Дейч, сидячи на потертому парчевому дивані, чмихав, як паровоз, без перестанку витираючи хустинкою і без того почервонілі очі та носа.

— Який ідіот напоумив вас, містере Макміллан, призначити зустріч у цій задимленій клоаці? — проказав він, втретє голосно висякавшись. — У мене алергія на спеції і східні пахощі. Крім того, ці кальяни навряд чи хтось дезінфікує, тут легко можна підчепити якусь заразу на кшталт туберкульозу.

— Перепрошую, пане Дейч, я того не знав, — Марко смачно затягнувся вишневим димом. — Я завжди маю із собою власний наконечник для кальяну, до того ж гадав, вам буде приємно зустрітися у такій неформальній, простецькій обстановці…

— А я сприймав вас за добропорядного і консервативного лондонського джентльмена! — крізь сльози усміхнувся Дейч.

— Як погано ви знаєте добропорядних лондонських джентльменів! — похитав головою Швед, мимоволі вмикаючи у собі Флемінга. — У формат нашого консерватизму якраз і вписується це чудове, не обтяжене мораллю і британським снобізмом місце, де ми можемо по-чоловічому розслабитися. Та якщо вас дратує дим, я попрошу прибрати кальян.

— Ні, ні, почувайтеся зручно! Я потерплю. Пане Макміллан, насправді ми дуже ризикуємо, бо мова йтиме не тільки про нашу, але й про вашу репутацію. Чи безпечно тут?

— Цілком, — усміхнувся Швед, — і до чого моя репутація? Я журналіст і свою репутацію завоював набагато раніше, ніж почав працювати на радянську розвідку. До того ж у мене на лобі не написано «я работаю на совєцкую разведку», — проказав Марко ламаною російською.

— Ви спілкуєтеся російською?

— Дуже погано… Так, кілька фраз. Але цю я вивчив спеціально, щоб вас потішити.

— Власне, я тому і звертаюся до вас, що ви поза підозрою цілком. І у радянському посольстві в Парижі мало кому спаде подібне на думку — що ви співпрацюєте з нами.

— Пане Дейч, — зітхнув Марко, — окрім вашого прохання, у мене ще й цілком офіційне завдання від моєї редакції — побувати на тому обіді. А «Обзервер» — це не якийсь кустарний самвидав, що роздається в Іст-Енді…

— Натякаєте на наші газети? — кисло усміхнувся Дейч. — Так… та активність компартійців нам деколи більше заважає, ніж допомагає. Саме тому людей, що мають лояльність до нашої справи, ми намагаємось не допустити до вступу у лави Компартії. Як-от вас… Занадто різні у нас із партійцями інструменти для боротьби… і занадто багато провокаторів у товаристві компартійців. До того ж імена більшості членів Компартії прекрасно відомі поліції. Однак, пане Макміллан, зазначу, що ваше завдання у Парижі насправді буде хоч і простим, але водночас дуже делікатним. Скажу відверто… — Арнольд Дейч стишив голос і присунувся ближче до Шведа, — я уважно ознайомився з тими документами, які ви поклали мені на стіл місяць тому. Я читав їх і перечитував… Я вивчав їх, аналізував, крутив і сяк, і так… І як ви розумієте, Алексе, мучився одним-єдиним запитанням: що мені з ними робити?