Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Після служби ми з паном священиком трохи постояли біля його автівки, перш ніж він вирушив на службу до іншого костелу.
— Цей лист, це третя кара Божа, — казав тато тихо, нахилившись до пана священика.
Вітер здіймав татів поношений плащ, поки ми стояли на площі, а пан священик серйозно кивав головою.
Ми йшли додому, я попереду, батьки повільніше за мною. Я думала про татову теорію трьох Божих кар. Я знала це назубок, у кухні перед недільним обідом ми прослуховували це ледь не щотижня. Брат від цього ховався в нашій кімнаті й вмикав магнітофон, перш ніж тато його суворо викинув до дядькової хати.
Перша кара впала на наше село, згідно з татом, за Другої світової війни, коли німці вивезли з костелу дзвони, щоб їх розплавити й зробити з них зброю. Дзвін Святий Павло походив із 1564 року, маленький дзвін був поховальним. Лише він після війни й повернувся. Здається, десь аж із Гамбурга. Другою карою для нашого села було те, що на початку сімдесятих років хтось вкрав із вівтаря ікону святого Павла. Так і не з’ясувалося, хто поцупив патрона села. Я вже не бачила, як ця ікона висить у церкві, знала про неї лише з історій бабусі й мами. Коли село втрачає своє серце, висвячений дзвін, і коли втрачає свого охоронця, йому судилося нещастя.
— Мамо, я йду гуляти, — сказала я після обіду.
Брат теж був уже десь у бігах. Я вийшла за село нагору, до лісу, і дугою до нашого дерева. Я поглянула на годинник. До третьої лишалося ще десять хвилин. Я присіла й сперлася на стовбур берези, кора з якої скручувалася в сіро-білі фоліанти. Незабаром з’явився Зденєк. Він був у темно-синій спецівці, у штанах і блузі, які носив у неділю. Мабуть, щойно видані на роботі, бо виглядали як нові, без жодної плями чи смужки. Я озирнулася назад, на луці не було ні душі, із села виднілися лише черепичні дахи й костел із віконцем циферблата, який дивився на нас здаля. Зденєк підсунувся до мене й приставив для поцілунку свої губи до моїх. Я із заплющеними очима хвильку лише відчувала його дихання, коли він ледь розтуленими губами торкався мого підборіддя й зубів.
— Ти сонна?
— Я від третьої на ногах, — сказала я.
Ми встали й повільно пішли до лісу, я розповідала про деліріум старого Голеца.
Коли ми вже поверталися й серед стовбурів виднілася зелена костельна вежа, мені спало на думку зайти до дядька. Ми попрощалися зі Зденєком біля воріт його садка. Він мене обійняв, але я його злегка відсторонила. Я була похмурою, до мене повернулася думка, що я боягузка. Що батькам не сказала про те, що знайшла в коробці з документами. Я збігла до самого низу, до річки, і забігла у двір, Цар, спершись на сітку загону, вітав мене й метляв хвостом, але я його не помічала й обійшла хату. Дядька знайшла біля кліток із кроликами. Він чистив загін, тачка приставлена поруч, він — зігнутий біля відчинених дверцят. Малі різнобарвні пухнастики тислися ззаду й перелякано тупотіли.
— Дядьку, я знаю, що було з батьками, — почала я прямо.
Він повернув до мене голову. Погляд цілковитого нерозуміння.
— Я знаю, що було, коли мав народитися Гонза.
Він працював далі, я дивилася на його зігнуту спину.
— Тата з ними спочатку не було, мама була самотньою матір’ю.
Він зачинив дверцята, за сіткою з кольорових спиць з’явилися кролячі носики й волохаті вуха. Він розправив спину.
— Я не дурна, дядьку. Я знаю, якого року тато повернувся в село, Гонзові тоді було вже понад рік.
— Ну, якось так це й було.
— Тато навіть не хотів платити аліменти, лише за наказом суду. Я бачила листи.
— Ну, так. І що? — він продовжував на мене дивитися, у руці тримав лопатку з кролячими кругляшками.
— Я змушена постійно про це думати. Що тато не хотів одружуватися з мамою. Я не мала б народитися, якби…
— Це вже в минулому, — спохмурнів він і витер ніс рукавом сорочки.
— Гонза про це знає, дядьку?