Розбите дзеркало

6

Відшукати Тетяну Помічну було найпростіше.

Адреса офісу організації «Тисяча літ» знайшлася у вільному доступі. Більше того: Гайдук протягом дня не мав собі іншого клопоту, окрім як шукати й скидати Лорі посилання на коментарі, що їх громадська активістка давала вже другу добу. Можна було порівняти риторику. Після смерті Ярового й публікацій про давнє прокляття, яке нібито наздогнало юриста, Тетяна виступала перед телекамерами охоче. Її тішила загальна увага. Помічна кучеряво говорила: не готова підтвердити реальне існування потойбічних сил. Проте її попередження дивним чином починають збуватися, хай передчасна смерть молодої людини в розквіті сил і розбите дзеркало — фатальний збіг обставин.

Та все ж випадковості не випадкові, заявляла Тетяна раз по раз.

Але сьогодні, після смерті Єви Бортникової за схожих, — ну дуже подібних! — обставин Помічну мов підмінили. Гайдук іще зранку кинув Лорі посилання на відео, де журналісти намагаються взяти коментар, а Тетяна дає драла. Біжить, відштовхує найбільш завзятих і нахабних, закриває лице, щось не дуже зрозуміле кричить у відповідь.

Це відбулося, коли Помічна йшла в офіс. Те саме повторилося, коли вона залишила приміщення — вибралася через вікно з протилежного боку. Дякувати Богові, перший поверх. Проте її все одно помітили, гналися з камерами й диктофонами до найближчого рогу. Тепер Тетяна навіть не огризалася, просто тікала від цікавих подалі. Відео набрало навіть більше переглядів, ніж попереднє, хоча його поширення в соцмережах не обросло великою кількістю вподобань та коментарів. Вочевидь якийсь там проклятий будинок десь у Чернігові спільноту цікавив, турбував і хвилював менше, ніж інші, здебільшого політичні, події в країні.

Лора мала номер телефону Помічної. На дзвінок відповіла, їхню недавню зустріч згадала. Саме тому не перервала розмову, навпаки, спитала зацікавлено:

— А ви ще в нас, у місті?

— Розбираюся в ситуації.

— Я не винна в тому, що все правда й прокляття справжнє! — видала вона емоційною скоромовкою. — Коли хочете знати, я справді хотіла налякати всякого, хто надумає ламати таку цінну архітектурну пам’ятку!

— Може, зустрінемось, для чого телефоном? Хочете — приходьте до мене в готель. Я скину вам назву, свій номер…

— Я тепер не виходжу з дому! — відрізала Тетяна, тут же виправилася: — Я взагалі не вдома зараз! Ніхто не повинен знати, де я! Хай воно все вляжеться! Узагалі, Ларисо, вам пощастило.

— Тобто?

— Що я відповіла й балакаю з вами.

— Обіцяю нікому не говорити, де ви. Зустрінемося потайки, мовби в шпигунських романах.

— Гарантуєте, що за вами не стежать?

Будь-яка відповідь Помічну не влаштує. Лорі стало соромно за раптово виниклу підозру, але думка про неадекватність активістки все одно зринула, закріпилася й міцнішала. Що далі, то більше. Тож вирішила не тиснути.

— Ну, а хоча б так поговорити можемо?

— Говоримо ж.

— Ігор Яровий, перший, хто помер. Ви знали його особисто?

— Особисто — ні. Але я ж займаюся суспільно важливими справами. Там правових аспектів не оминути. Він був досить відомим і дорогим юристом. Знаєте, таких ще рішалами називають. Мені в моїх справах він навряд чи б допоміг.

— А ви знали, що саме фірма Ярового займалася справами будинку на Гончій?

— Я знала, що інтерес виявляла компанія «Люк». Бандити, цивілізовані тільки. Якщо можна називати бандитів цивілізованими…

— Розумію, що ви маєте на увазі.

— Прекрасно. Інтереси «Люка» представляв у цій справі пан Яровий.

Лора вловила бажання невидимої співбесідниці продовжити фразу. Та Помічна обмежилася сказаним, тож запитала обережно, аби не відлякати:

— За це й поплатився, так хотіли сказати?

— Я нічого такого не хотіла! Ви недалеко пішли від усіх тих, хто шукає дешевих сенсацій! І затягує мене в свої шоу! Дарма витрачаю на вас час, до побачення!

— Чекайте! — вигукнула Лора і, не почувши гудків у трубці, повела далі. — Таню, так вважають оті самі шукачі сенсацій. Вони вже проводять паралелі між смертю Ярового й спробою стерти будинок з обличчя Чернігова.

— Читала й чула, — буркнула Помічна у відповідь. — А ви повторюєте дурниці за ними.

— Але ж… Як би так, щоб вас знову не образити… — Лора балансувала на тонкій кризі. — Обставини, за яких виявили тіло молодого здорового чоловіка, один в один відповідають вашій легенді про давнє прокляття.

— Не моя це легенда! — відрізала Тетяна. — Маю матеріали, на основі яких готувала свої публікації. Коли все вляжеться, покажу вам. Щоби знали: то не моя вигадка.

— Вірю, вірю. — Лора зловила себе на тому, що вже говорить до співбесідниці як до божевільної. — Бог із ним, із Яровим, проїхали. Мене зараз більше Єва цікавить. Молода жінка, яка померла біля розбитого дзеркала нині ранком. Вона теж якось зазіхала на будинок? І розгнівала… навіть не знаю, як правильно буде сказати. Словом, когось або щось розгнівала. Злі сили, назвемо так.

Тетяна відповіла не відразу. Якийсь час сопіла в слухавку. Нарешті кинула коротко й різко:

— Поняття не маю, про що ви зараз. Ніяких Єв не знаю. Чому так трапилося з тією жінкою — в голові не складу. Більше мені не дзвоніть. До побачення.