Розбите дзеркало
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Павутиння мороку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-8097-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Розбите дзеркало». Краткое содержание книги:
8
Зробивши ковток капучино, Лора Кочубей взяла коротку паузу.
— Ви ж маєте мою візитівку, — мовила нарешті.
— Там написано — консультант. Чому наші контакти, разом з номером Хитрова, який справді новий і точно нікому не потрібен, як і його власник…
— Він уже без телефона, — нагадала Аліса.
— Не суть, — відмахнувся Моруга. — Отже, чому наші контакти опинилися в консультанта банку? Ларисо, ви доклали до їхнього пошуку певних зусиль. Задіяли серйозні зв’язки. Мета? Чому ми з Алісою повинні відповідати на якісь ваші запитання? Лише тому, що раптово й передчасно пішли з життя двоє наших давніх знайомих? З якими, до всього, жоден із нас давно не спілкується.
— Дванадцять років, — уточнила Лора. — Тоді вам було по вісімнадцять. Припускаю — між усіма пробігла чорна кішка. Сталося щось серйозне. Подія розвела вас усіх миттєво. Я права?
— Вас це все не стосується. Я правий? — у тон їй запитав Едвін.
— Він правий у тому, що ми не розуміємо мети нашої зустрічі з вами, — додала Аліса. — Я не маю наміру витрачати на вас більше час, Ларисо, даруйте вже. Проте поміняю наміри, якщо ви все поясните.
Тонкі доглянуті пальці розкрили сумочку.
На стіл лягла біла пачка тонких жіночих цигарок «Vogue».
— Ніхто не заперечить? Алкоголем, на відміну від деяких, нерви не заспокоюю.
— Узагалі-то в мене алергія на цигарковий дим. Хоча колись курив.
— «Мальборо»? — не стрималася Лора.
— Дивлячись на мене, здогадатися не важко. Та, повторюся, набув алергію. Погано переношу, коли поруч зі мною курять у замкнених приміщеннях. На вулиці нормально. Але нічого, потерплю.
— Не треба подвигів, — Аліса заховала пачку назад. — Краще я потерплю.
— У вашій компанії всі курили? — спитала раптом Лора.
— Нема вже нашої компанії, — відрубав Едвін. — Заходимо в коло, Ларисо. Або пояснюєте все, або ми йдемо й більше не зустрічаємося.
— Гаразд. — Кочубей зробила ще один ковток уже захололого капучино. — Колись я працювала в карному розшуку. Тепер — у службі безпеки великого банку. Маю доручення з’ясувати обставини смерті тепер уже двох осіб. Зокрема, розібратися, як усе це пов’язане зі старим аварійним будинком на вулиці Гончій тут, у Чернігові. Дію я неофіційно. Жодних повноважень не маю, зокрема допитувати вас.
— Ви повірили страшним казкам? І керівництво поважної фінансової установи так само забобонне? — здивувався Моруга.
— Я знаю дещо, на що поки не зважає тутешня поліція. Зокрема, слідчий на прізвище Христенко.
— Є такий, — кивнув Едвін. — Не найкращий, та й не найгірший. Середнячок. А ще мені відомо: кримінальну справу щодо смерті Ярового не порушували.
— Нашим воно не треба, — вставила Аліса. — Кажу вам як донька прокурора. Втаємничена багато в що.
— Згодна з вами як практик, — Лора відсунула недопитий напій. — Та варто комусь дізнатися, що успішний юрист і продавчиня з міського базару колись училися в одному класі, ситуація може помінятися.
— Як саме? — поцікавився Моруга.
— Є зв’язок між згаданою тут казкою про проклятий будинок і дивною смертю Ярового. Є зв’язок між ним і вами. Є зв’язок між Яровим та Євою Бортниковою. Хай ви дванадцять років тому розбіглися, все одно зв’язок має місце. Ніхто не заперечить: коли один за одним помирають тридцятирічні друзі дитинства — виглядає підозріло. Нарешті, я не бачу зв’язку між казкою про проклятий будинок та Євою. Поки що це єдина незрозуміла для мене ланка.
— Зв’язок конче має бути? — спитала Аліса.
— На те вказують обставини її смерті. Тому я й заговорила про цигарки, які курила Єва за життя.
Ковбой обмінявся поглядом із Алісою.
Він міг дати їй якийсь знак. Інакше обоє не підвелися б з-за столу синхронно. Ніби за командою, яку відпрацьовували тривалий час.
— Не переконали, Ларисо, — мовив Моруга. — Мета зрозуміла, мови нема. Ви займаєтеся чимось, за що вам платять. Припускаю, досить непогано. Але все одно не розумію, де у вашій історії місце для мене. Тобто для нас.
— Згодна з Едвіном, — долучилася Горностай. — Ви виконали важливу для себе роботу. Вирахували всіх нас учора на цвинтарі. Завдали собі клопоту й відшукали наші контакти. Зібрали нас тут, хоча ми не палаємо бажанням бачитися, тут ви теж маєте рацію. Знаєте, що коїте насправді? Лізете в чуже приватне життя. Хай би ваші дії виправдовувала причетність когось із нас до обох смертей і взагалі — до всієї цієї справді дивної історії. Проте ані я, ані Едвін, ані тим більше Хитров не можемо нічим вам допомогти. — Вона помовчала, вагаючись, говорити далі чи ні, нарешті зважилася: — І ще одне, Ларисо. Поки поліція не провела таких паралелей між Ігорем, Євою й нами. Особисто мене це влаштовує.
— Мене теж, — додав ковбой.
— Ви — приватна особа. Та якщо вирішите таки підключити поліцію, зокрема якщо пан Христенко чи ще хтось звідти буде ставити комусь із нас подібні запитання, я знайду спосіб надовго відбити у вас цей інтерес. Повірте, донька прокурора міста має можливості.
— Я думала, ми розійдемося мирно. А тут погрози, — Лора зітхнула. — Дивно, але поки що тут, у Чернігові, мені лише погрожують різні люди в різний спосіб. У вас тут стиль життя такий? Чи атмосфера тому сприяє?
— З Алісою згоден, — Едвін не зреагував на її слова. — Ані їй, ані мені сказати вам нічого. Ну, хіба дам пораду: нехай запакують кекси вам із собою. Смачного, Ларисо.
Ковбой вийшов першим.
Аліса мовчки дочекалася, поки він залишить ресторан.
Аж тоді пішла теж.
9
Сокіл зручно вмостився на готельному ліжку.
Лора після трьох ночей у готелі охрестила себе ментальною домосідкою. Якщо таких не буває — вона стане першою. Звичка засинати у власній спальні зіграла з нею поганий жарт, хоч готель, де вони мешкали, виявився не найгіршим. Та Лорі не спалося тут, бо до чужих ліжок звикнути не могла й звикати не збиралася. Біла заздрість огортала, коли дивилася на Богдана — тому, здається, спати було зручно всюди, куди можна приткнутися.
Зараз він розвалився в її номері.
Лору це тихо дратувало ще й тому, що сама попросила його прийти, аби бути присутнім під час розмови з Гайдуком. Вона не збиралася повторювати Соколу те саме вдруге. А тримати напарника в курсі того, що відбувається й до яких висновків дійшла, вважала обов’язковим. Не треба додатково пояснювати, що й для чого робиться.
Тільки ж вилігся він на ліжку, не спитавши дозволу.
Вона кидала на Богдана більш ніж красномовні погляди. Проте Сокіл не реагував. Зранку не лише крутив кермо, чекав Лору всюди, де веліла, а й попрацював зломником. Тож вважав відпочинок із пляшкою пива законним правом.
Пиво Лора наполегливо порадила лишити в його номері.
Налаштувавши на смартфоні скайп, вона викликала шефа. Попереджений заздалегідь Гайдук ввімкнувся після другого сигналу. Як завжди, попри кінець дня, у костюмі, при краватці, виглядає моделлю з чоловічих журналів.
— Як ви там? — помахав рукою.
— Додому вже хочу, — Лора всілася поруч із ліжком на стільці, розвернула телефон так, аби Гайдук міг бачити обох. — Зате ось Сокіл непогано влаштувався. Жінка не бурчить, діти не кричать, зарплата скоро й добові капають. Чого б не жити.
— Здалеку заходиш, — зауважив шеф. — Я ж тебе не перший рік знаю. Аби новин не мала, відразу б із того почала. Тут заходиш на розгін, мов літак на злітній смузі.
— Образне мислення зараховано, — мовила Лора, а Сокіл показав великого пальця. — Дещо справді є. Зараз зведу все докупи. Що з цього вийде — поки не знаю.
— Не тягни.
— Значить, маємо ось таке, — Лора зосередилася, аби не зруйнувалася складена наперед схема. — Від чого померли Яровий і Бортникова, не знаю. Місцева криміналістка, така собі Катерина Сова, здається фаховою. Дала висновок: трупи не кримінальні. Я їй загалом вірю, тільки ж це нічого не міняє. І дивних речей не пояснює.